Істерикою дитина захищає власні психологічні кордони

Поважайте їх. Тоді з малюків виростають самодостатні особистості

Часто дорослі навіть не знають, що таке психологічні кордони. Не розуміють, де пролягає межа дозволеного. Вони транслюють ту модель стосунків, до якої звикли з дитинства. І коли трапляється конфлікт, починають гризти своїх дітей образами, докорами, знеціненням або гіпертурботою.

Фрази на кшталт: "тебе ніхто не питає", "ну що за ідіот", "я ж сказала, що тобі робити", "мама краще знає", "не сунь свого носа", "не твоя справа", "закрий рота", "будеш мати свою думку, коли виростеш" - не лише на друзки розбивають дитячу самооцінку, але і прищеплюють комплекс жертви.

Якби ми могли під мікроскопом роздивитися душу дитини у цей момент, побачили б безпорадність, образу, біль, протест та приниження.

Підсвідомо дитина отримує команду: говорити батькам про свої бажання не можна, бути собою не варто, моя думка нічого не важить, я – ніхто і не потрібен навіть своїм батькам. А якщо це відбувається з дня у день, з місяця в місяць, з року в рік?

Дитина буде відстоювати власні психологічні кордони істериками, слізьми, сварками та бойкотом, бо інакше поки не вміє. Врешті, вона навчиться сприймати образи та знецінення як норму. З таких дітей виростають ідеальні булери чи жертви.

Особисті кордони – це те, що напряму пов'язане з почуттям гідності. Якщо образи та нівелювання бажань дитини - частина її свідомого життя, то захистити себе у дорослому світі їй буде вкрай важко.

Отже, коли трирічна дитина влаштовує істерику – це означає, що вона захищає свої особисті кордони. Так само, якщо підліток демонстративно йде на конфлікт. І як тут не розгубитись і не наробити помилок?

Поважати особисті кордони дитини – це не про те, щоб в усьому їй потурати. Це не про вседозволеність та слабкодухість. Навпаки, це мужність взяти на себе відповідальність за власні емоційні реакції. Приміром, дитина активно вимагає те, що їй з об'єктивних причин непотрібно, некорисно, шкідливо чи небезпечно. Що робити?

1. дати дитині психологічну підтримку та щиро поспівчувати: "Я бачу, що це важливо для тебе і відчуваю як сильно ти цього хочеш";

2. пояснити відмову та її причину: "На жаль, я не можу цього дозволити, бо...";

3. запропонувати альтернативу, бажано, кілька варіантів: "Давай краще зробимо так, або ось так…".

У такому випадку до підсвідомості дитини надходить зовсім інше послання: є речі, які мені недоступні, але це не трагедія. У мене завжди є вибір. Батьки на моєму боці. Відчуваєте різницю? Отож. Поважайте дитячі кордони. Тоді з малюків виростають самодостатні особистості.

Ольга Тимошенко, для Gazeta.ua