Лише 2% українців вважають, що він переможе на виборах

Виборчий сезон розпочався. Кандидати в президенти ростуть як гриби після дощу. Українські вибори президента мають три основні відмінності від західних президентських і парламентських.

По-перше, у країнах Заходу кандидати у президенти і партійні лідери дають собі право лише на одну поразку. Якщо вони програють вибори, покидають політику або складають із себе повноваження лідерів партій і – що не менш важливо – не балотуються на наступних виборах.

Анатолій Гриценко і Юлія Тимошенко змагаються за президентську посаду вже втретє. Чи балотуватимуться вони вчетверте у 2024 році, якщо цього року знову програють?

По-друге, учасники президентських перегонів в Україні переконані, що вибори відбуваються у президентській системі, де переможець отримує все. Насправді Україна має змішану парламентську модель, у якій обраний президент змушений співпрацювати з парламентською коаліцією, яка зі свого боку формує уряд. Ця система дала збій після Помаранчевої революції, бо президент Віктор Ющенко так і не зміг налагодити відносини з парламентом і прем'єр-міністрами. Пропрезидентські "Наша Україна" і "Наша Україна — Народна самооборона" ніколи не були найбільшими фракціями в парламенті й до того ж страждали від внутрішнього розколу на групи, які по-різному ставилися до Тимошенко. Однак після 2014 року система запрацювала, адже президент Порошенко зумів ефективно співпрацювати з двома найбільшими парламентськими фракціями (БПП і "Народний фронт").

Якщо на президентських виборах у березні переможе кандидат, який не матиме за собою потужної політичної сили, Україна може повернутися до "постпомаранчевої" політичної нестабільності. "Батьківщина" має 20 народних депутатів і може збільшити своє парламентське представництво на парламентських виборах у жовтні цього року, проте навіть на піку популярності Тимошенко у 2007 році її тодішня політична сила – БЮТ – здобула всього 30% голосів. До того ж, усі розуміють, наскільки важко буде працювати з Тимошенко (це стосується всіх популістів – пригадаймо, скільки людей уже пішли з Білого дому після перемоги Дональда Трампа!). Якщо ж вибори виграє Гриценко, зовсім незрозуміло, як він збирається працювати з парламентом, куди його партія "Громадянська позиція" ніколи не потрапляла, набравши на останніх виборах до Верховної Ради у 2014-му всього 3%.

По-третє, після Другої світової війни країни Заходу не воювали між собою, і тому вибори там суттєво відрізняються від виборів в Україні, де триває війна з Росією і де виборці обиратимуть не лише президента, а й головнокомандувача.

Соціологічні опитування не завжди дають точні передбачення результатів голосування – про це свідчать і референдум щодо виходу Великої Британії з ЄС, і вибори президента США у 2016 році. Нинішній високий рівень підтримки Гриценка й коміка Володимира Зеленського навряд чи означатиме їхні добрі результати в день голосування. Лише 2% українців вважають, що на виборах переможе Гриценко, і 5% – Зеленський. На президентських виборах 2010 року Гриценко здобув лише 1,3%, а на виборах 2014-го (коли вже тривала війна Росії проти України) – 5,5%.

Є кілька причин, чому Гриценку не вдається створити сприятливий для себе імідж: брак харизми, досвід регулярних поразок на попередніх виборах (а це впливає на рішення виборців) і безкомпромісний підхід до політики, який суперечить основним правилам гри української парламентської республіки. Наприклад, як Гриценко збирається перетворити Україну на президентську республіку, якщо у нього немає ніякого представництва в парламенті? Крім того, його бонапартистська натура спонукає його захоплюватися авторитарними правителями, зокрема екс-лідером військової хунти в Чилі Августо Піночетом.

Водночас українським журналістам варто поставити Гриценкові п'ять жорстких питань.

По-перше, будучи фаховим військовим із великим професійним і академічним досвідом у сфері національної безпеки, чому він відмовився очолити загони самооборони на Євромайдані?

По-друге, коли незалежність України перебувала під загрозою, чому він відмовився від пропозиції президента Порошенка стати секретарем Ради національної безпеки й оборони. Де був його патріотизм у часи війни?

По-третє, як і Тимошенко, Гриценко жодного разу не відвідав передову на Донбасі. Вони обоє не демонструють ніякого бажання спілкуватися з українськими солдатами й волонтерами, які захищають їхню країну. Чому двоє кандидатів у президенти, які також претендують на посаду головнокомандувача, жодного разу не були на лінії фронту?

По-четверте, чому Гриценко як колишній військовий так і не приєднався до будь-якого добровольчого батальйону чи до лав української армії, аби захищати Україну та боротися з російською агресією?

По-п'яте, коли Гриценко нарешті визнає, що під час його перебування на посаді міністра оборони в урядах Тимошенко і Віктора Януковича протягом 2005–2007 років відбувалося масове розкрадання військового майна, яке значно послабило боєздатність української армії?

Гриценко приваблює виборців, які мають прозахідні погляди, однак негативно ставляться до Порошенка, Тимошенко й навіть Андрія Садового. Проте лише 2% українців вважають, що він переможе на виборах.

Три речі ми знаємо напевне.

Гриценко програє вибори 2019 року. У 2024-му Гриценко вчетверте побореться за президентське крісло і вкотре зазнає невдачі. Гриценко так і залишиться позбавленим харизми сварливим старим.

Тарас Кузьо, для Gazeta.ua