Напад на Гандзюк мав стати прозрінням, що Україна на краю прірви. Але не став

Ненависть до ворога вже змітає друзів

4 листопада померла Катерина Гандзюк - радниця міського голови Херсона. За попередньою інформацією, причиною смерті став обрив тромбу. Катерині було 33 роки. Вже зараз очевидно, що "кейс Гандзюк" може і повинен стати холодним душем для всього українського суспільства.

31 липня Катерину облили сірчаною кислотою поруч з її будинком у Херсоні. Дівчину із сильними опіками госпіталізували і перевезли до Києва. За оцінками медиків, вона отримала хімічний опік близько 30% тіла. За 50 днів перенесла 11 операцій з видалення відмерлих тканин. Але навіть на лікарняному ліжку Катерина не припиняла боротися, - пише Лариса Волошина для ДС.

29 вересня Гандзюк записала відеозвернення, в якому звинуватила владу в бездіяльності у відповідь на хвилю нападів на активістів по всій країні. У Києві та в інших містах пройшли акції "Хто замовив Катю Гандзюк?". Активісти закликали владу відреагувати на ситуацію, що склалася в країні. Найбільше громадськість була обурена тим, що напади на активістів не розслідують, в якості обвинувачуваних нерідко виявляються випадкові люди. Так у "справі Гандзюк" спочатку затримали абсолютно випадкового чоловіка, непричетність якого довели журналісти, а не слідчі.

Громадяни звинувачували владу в тому, що кланово-феодальна система на місцях не тільки збереглася після Революції гідності, але і знахабніла настільки, що почала розправлятися з активістами, які посміли кинути їй виклик. Масовість і системність нападів безумовно вказувала на реванш в регіонах, яким центр не міг або не хотів протиставити системну боротьбу з місцевою мафією.

У свою чергу влада в особі генпрокурора Юрія Луценка приводила перелік кримінальних справ і пред'явлених звинувачень у тих нападах, які активісти називали "не розслідуваними". Фактично це було звинувачення у використанні ситуації для самопіару "шукачів справедливості". Наприклад, справа про вбивство Ірини Ноздровскої, яке було скоєно на грунті особистої неприязні і до політики не мало ніякого відношення. Але навколо якого встигли "проявити активність" і опозиційні політики, і "професійні" цивільні діячі. Іншими словами, активісти звинувачували владу в підіграванні місцевим баронам, а влада закликала активістів припинити використовувати людські трагедії для розпалювання ненависті і дискредитації держави. Мали рацію в даному випадку обидва табори. І в цьому вся трагедія.

Напад на Гандзюк мав би стати початком усвідомлення тієї прірви, на краю якої опинилася Україна. Мав би, але не став. Почнемо з того, що Катерина Гандзюк сама була державною чиновницею і регіональним політиком. У 2006 році її обрали депутатом Херсонської облради від БЮТ. Активна учасниця херсонського Євромайдану, Катерина протистояла спробам розгорнути в Херсоні сценарій "русской весны". Після анексії Криму і початку війни на Донбасі вона включилася в створення системи допомоги вимушеним переселенцям, працюючи помічником з питань правового захисту Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Херсонській області.

У травні 2014 року Катерину обрали депутатом Херсонської міської ради за списком "Батьківщини", а у вересні 2015-го виключили з лав цієї політичної партії. Через рік Гандзюк призначили в.о. керуючої справами виконавчого комітету міської ради Херсона. Таким чином, Катерина була політиком, який займався громадською діяльністю і залишався вірним своїм ідеалам. При цьому вона залишалася цивільним активістом, який, перейшовши в чиновницьке крісло, продовжив служити суспільству. Перед нами політик нового зразка, який займався політичною і громадською діяльністю не в якості трампліну,що повинен забезпечити йому місце у владі, а заради країни і суспільства.

У нападі на Гандзюк слідство підозрює п'ятьох людей: Сергія Торбина, Володимира Васяновича, Віктора Горбунова, Микиту Грабчука та В'ячеслава Вишневського. Всі вони - колишні учасники АТО. Їм теж не чужі почуття обов'язку і любов до України. Інформаційні кампанії навколо "справи Гандзюк" показують ситуацію як напад найманців регіональних баронів, вчинений при потуранні влади на громадянську активістку, яка боролася проти місцевої мафії. А що якщо, це не так?

Гандзюк була чиновником, нападники - колишніми військовими. Чомусь ніхто не хоче помічати, що у ветеранському середовищі справно працюють провокатори, закликаючи застосовувати силу проти політиків і чиновників. І що першими під удар потраплять як правило ті представники влади, які прийшли в неї відразу після Майдану. Озирніться, і ви побачите, що ненависть ллється на ідеологічно і ціннісно "своїх". Саме їм висувають претензії в інтернет-пабліках і під час акцій протесту під місцевими радами і центральними органами влади. Що, якщо нападники щиро вважали, що домагаються справедливості, усуваючи чиновницю, підсобницю "злочинного режиму"? Що якщо Катерина Гандзюк постраждалау, бо була політиком і працювала в міськраді, намагаючись практично самостійно змінити регіональну кланову систему? Що, якщо ненависть до ворога вже перетворилася в агресію проти потенційного союзника?

Як би там не було, напад і загибель Катерини Гандзюк може стати відправною точкою для трансформації агресії в творчу енергію. Однак для цього необхідно відмовитися від насильства як способу вирішення суспільно значущих проблем. Ті, хто посіяв бурю, повинні враховувати, що вона вже змітає в першу чергу друзів, а не ворогів. З ненавистю до держави не можна гратися, особливо тим, кому ця держава дорога. Будь-яка, навіть найтрагічніша ситуація, не повинна обертатися прірвою між тими, хто бореться за наше спільне майбутнє. Дуже не хотілося б, щоб смерть Катерини використали для чергових п'ятихвилинок ненависті. Як не хотілося б бачити, що в якості виправдань ветерани АТО почнуть закидати звинувачення на адресу жертви. Ветерани та активісти, патріотичні чиновники і депутати, які служать народу, а не кланам - це сили, яким пора підписати пакт про ненапад. А головне, меморандум про спільну протидію "русскому миру" і недопущення реваншу, проти якого до останнього подиху боролася Катерина Гандзюк.