Тимошенко поділить країну на тих, хто нею захоплюється, і тих, хто її ненавидить

Юлії Володимирівні ніколи не вдасться створити свою парламентську більшість

Говорячи про сценарії президентських і парламентських виборів у 2019 році, варто пам'ятати про три чинники.

По-перше, майбутні кандидати на президентських виборах ведуть свої кампанії і використовують риторику, нібито Україна - президентська система. Подібне міфотворення продовжується й після того, як президенти покидають свою посаду, присвоюючи собі успіхи, які насправді стали результатами роботи уряду чи парламенту. Президент Віктор Ющенко, чия п'ятирічна каденція після Помаранчевої революції була катастрофічною, присвоює собі досягнення уряду, хоча протягом перебування на президентській посаді він усіляко заважав двом урядам Тимошенко і відправив у відставку уряд Януковича.

По-друге, з наближенням виборів проєвропейські та проросійські популісти щоразу несамовито атакують президента Петра Порошенка. Українські виборці також звинувачують його у відсутності прогресу у сферах, за які відповідають уряд і парламент.

По-третє, Україна є парламентською системою без справжніх політичних партій. Проблеми зі слабкими і віртуальними партіями, створеними олігархами в якості своїх виборчих проектів, є у всіх країнах колишнього СРСР. Однак тоді як для більшості євразійських країн, які мають авторитарні президентські системи, це не має значення, нестача справжніх партій суттєво послаблює парламентські системи в Україні, Грузії й Молдові – трьох країнах, що уклали Угоду про асоціацію з ЄС.

Українські політичні партії представляють себе в Брюсселі в такий спосіб, який не має жодного стосунку до їхніх ідеологічних переконань. Антидемократична й мафіозна Партія регіонів намагалася приєднатися до "Альянсу лібералів і демократів за Європу" – депутатської групи в Європейському парламенті. "Громадянська позиція" Анатолія Гриценка є членом цієї групи. Однак сам він висловлює захоплення авторитарними лідерами на кшталт колишнього чилійського диктатора Піночета.

"Батьківщина" - член-спостерігач у правоцентристській Європейській народній партії. Насправді є лівацькою популістською партією, чия риторика, спрямована проти МВФ, і нагадує проросійські популістські тиради "Опозиційного блоку". На своїх білбордах Тимошенко запевняє, що підтримує європейську інтеграцію, на ділі - останні чотири роки її партія не підтримувала реформ, які Україна має виконувати в рамках Угоди про асоціацію з ЄС. Відповідно до рейтингу голосувань за реформаторські законопроекти Тимошенко посідає 330-е місце із 423 нинішніх народних депутатів.

Зосереджусь на сценаріях, пов'язаних із перемогою Порошенка, Тимошенко і Гриценка. Не братиму до уваги двох "проросійських" кандидатів - Юрія Бойка і Вадима Рабіновича, адже вони не зможуть перемогти на виборах, бо 16% "проросійських" виборців і 27 одномандатних виборчих округів перебувають під російською окупацією.

Найбільш реформаторською парламентською фракцією є "Народний фронт" на чолі з колишнім прем'єр-міністром Арсенієм Яценюком. Лідер фракції Максим Бурбак посідає 21-е місце у рейтингу підтримки реформаторських законопроектів.

Рівень підтримки НФ уже давно низький, що змусило цю партію відмовитися від участі в місцевих виборах 2015 року. НФ не висуватиме свого кандидата в президенти, а підтримуватиме Порошенка, тоді як на парламентських виборах планує утворити спільний список із його партією "Солідарність".

Оскільки НФ є найбільш прореформаторською політичною силою в нинішній Верховній Раді, її відсутність у парламенті 2019–2024 років ускладнить здійснення реформ. Відповідно, європейську інтеграцію України.

"Блок Петра Порошенка" здобув найбільшу кількість мандантів за підсумками виборів 2014 року й разом із НФ утворив парламентську коаліцію. Однак сьогодні рівень популярності БПП становить менше 10%. Хоча ця цифра може зрости, якщо Порошенка переоберуть на посаду президента, навряд чи БПП отримає таку ж кількість депутатів, яку сьогодні має коаліція БПП і НФ - 215.

Якщо Тимошенко переможе на виборах, вона зіткнеться з трьома труднощами.

По-перше, як і популісти у всьому світі, вона поділить країну на тих, хто нею захоплюється, і тих, хто її ненавидить. Погляньте лише на США часів Дональда Трампа! Водночас популісти здебільшого перемагають у країнах, які перебувають у стані миру, тому їм не потрібно долати цей розкол і об'єднувати суспільство. Однак в Україні в умовах російської збройної агресії уникнення розбрату й національна інтеграція є життєво важливими завданнями.

По-друге, "Батьківщина" може збільшити кількість своїх депутатів на виборах у жовтні 2019 року, однак їй ніколи не вдасться створити свою парламентську більшість. Пік її популярності припав на 2006–2007 роки, коли вона здобувала на виборах 20–30% голосів. Якщо будь-яка інша політична сила випередить "Батьківщину" на парламентських виборах-2019, вона наполягатиме на отриманні посади прем'єр-міністра в будь-якому коаліційному уряді.

По-третє, зважаючи на авторитарні нахили Тимошенко та її неспроможність впливати на парламент і створити власний уряд, її президентство, ймовірно, нагадуватиме хаотичну й нестабільну президентську каденцію Ющенка. Ба більше, непослідовність Тимошенко в тому, що вона декларує прихильність до європейської інтеграції та водночас опирається реформам, може повернути Україну до дискредитованої політики багатовекторності часів Кучми.

Анатолій Гриценко має ті самі проблеми, однак навіть у більшому масштабі. Його партія "Громадянська позиція" – одна з багатьох віртуальних українських партій, яка ніколи не потрапляла до парламенту. Вона може пройти до Верховної Ради наступного року, однак навряд чи набере набагато більше, ніж 5%. У разі обрання президентом Гриценко так само не зможе утворити парламентську коаліцію й, маючи ще виразніші авторитарні схильності, відчуватиме розчарування від нездатності реалізувати свою владу.

Виходом для Гриценка може стати перетворення України на президентську систему, однак у нього немає варіантів, як забезпечити підтримку 300 депутатів, аби змінити Конституцію. Запровадження президентської моделі в Україні віддалить її від Європи, де всі посткомуністичні країни мають парламентські системи, і натомість наблизить до Євразії.

Україна мала досвід парламентаризму двічі – після Помаранчевої революції та Євромайдану. У першому випадку країна пережила п'ять років нестабільності й одні позачергові вибори, що завадили будь-яким серйозним реформам чи боротьбі з корупцією. Суспільне розчарування "помаранчевими" політиками дозволило проросійським силам прийти до влади у 2010-му. Другий досвід парламентаризму, який почався у 2014 році, дозволив утворити стабільну коаліцію з п'яти нібито "проєвропейських" партій, що принесло стабільність і сприяло проведенню реформ та європейській інтеграції України.

Результати виборів 2019 року дадуть відповідь на питання, що нагадуватимуть наступні п'ять років в Україні: "помаранчеву" нестабільність чи прогрес після Євромайдану. Нам лишається сподіватися, що українці оберуть другий сценарій.

Тарас Кузьо, для Gazeta.ua