Той, хто говорить правду, завжди програє тому, хто бреше

Москва не просуває "свого". Вона руйнує "чуже"

Місяць тому Facebook, Apple і Twitter видалили сторінки блогера Алекса Джонса. Офіційна причина – розпалювання ненависті. Джонс вів конспірологічний канал InfoWars, у якому розповідав, що Мішель Обама – трансгендер, "Аль-Каїду" спонсорує Джордж Сорос, вакцини викликають аутизм, висадка на Місяць була підробленням, а теракти 11 вересня організував уряд, який також має "погодну зброю" й управляє торнадо.

Характерно, що Джонс був завсідником російського телеканала "Царьград ТБ". Його любив запрошувати Олександр Дугін, у передачах якого американський конспіролог хвалив російського президента і критикував розслідування про зв'язки Трампа з Кремлем. Якби Алекс Джонс був обережнішим із висловлюваннями на адресу мігрантів із мусульманських країн, його сторінки і далі б функціонували.

І це чудова історія про те, як влаштовано медіа-простір.

Світ змінився. Технології спростили комунікацію. Контент зростає за експонентою. І виявилося, що торговці параноєю і неврозами перемагають тих, хто торгує аргументами і раціо. Інформаційний ринок перетворився на поле бою. Виявилося, що маніпулювати уявленням про реальність значно простіше і дешевше, ніж міняти саму реальність. Однією з перших це зрозуміла Москва.

На відміну від Радянського Союзу, вона не просуває "свого". Вона руйнує "чуже". По суті, Москва цілеспрямовано торпедує чужі інститути і довіру. Розмиває концепт факту. Пропонує на вибір цілий оберемок відчайдушної конспірології. Підгодовує фріків та інвестує в хаос. Водночас усе це накладається на реальні труднощі. У підсумку ми спостерігаємо зростання антимігрантських настроїв, попит на ізоляціонізм, торжество популістів.

Причому ця технологія досить безпрограшна. З однієї простої причини – від неї немає протиотрути.

Уся військова історія ХХ століття – це боротьба снаряда і броні. Потужність першого призводила до зростання товщини другої. А броні в інформаційних війнах немає в принципі. Тому що будь-яка спроба її створити загрожує звинуваченням у цензурі. Ми звикли покладатися на довоєнну етику лівого лібералізму. Коли всі думки мають право на життя. Коли простір ідей сприймають як ринок, який має гармонізувати "невидима рука". Ми віримо в концепти "раціонального вибору" та "попиту на якість". Але в тому і штука, що ці правила перестають працювати. Зокрема й тому, що на ринку з'явилися штрейкбрехери. Ті гравці, які не намагаються грати за правилами.

Заклики до чесної конкуренції з агресором за уми і серця мають досить наївний вигляд. Особливо якщо згадати, що сумарний бюджет російської держпропаганди перевищує $1 млрд. Давиди перемагають Голіафів здебільшого у притчах. А в реальності стають гумусом під ногами нерозбірливих у засобах левіафанів.

Проблема в тому, що дискусії про протиотруту просто немає. Може відкрите суспільство залишатися відкритим в умовах агресії з боку закритого? Де межа між пропагандою та журналістикою? Має бути відповідальність за фейки і маніпуляції?

У публічних дебатах є важливе правило. Той, хто говорить правду, завжди програє тому, хто бреше. Тому що першого обмежують межі цієї самої правди. А другого не обмежує нічого. Зокрема, якщо це дебати про нас самих.

Оригінал