Пізно. Стус уже навчив нас любити свободу

Ми знаємо, як це – не кулитись од нагая, і не критись руками

"Я научу вас свободу любить". 33 роки тому, в ніч з 3 на 4 вересня, на безкраїх просторах Росії, в каторжанському Кучино було вбито одного з найбільших Поетів ХХ століття, якраз того року номінованого Генріхом Бьолем на Нобелівську премію.

Випадково вчора гортала його листи з табору в пошуках одної цитати з зовсім іншого приводу - і наткнулась на ось цей його дитячий спогад з Донецька (котрий ще зветься Сталіно, і де його сестра згодом викладатиме математику Рінату Ахметову. Навряд чи знайти в ХХ столітті іншого Поета, чия доля так тісно була б "зшита", крупною строчкою по всіх нервових вузлах, із усім злом, заподіяним його країні аж до дня сьогоднішнього):

"Пам'ятаю, як зробив першого приймача – сам! Дроту не вистачило – і я слухав навушники на морозі, в холодному сараї, вбравши на себе все, що міг. І цей детекторний приймач веселив мою душу. Чомусь запам'яталося надовго, як Борис Гмиря співав такої пісні:

Сбейте оковы, дайте мне волю –

я научу вас свободу любить.

Було багато інших пісень, але вони пішли за водою, як солома чи тріски. А ця – запам'яталася" (Василь Стус. Лист до сина від 25.04.1979).

Геній завжди наділений передчуттям судьби. Пісня ця - народовольська, каторжанська, була популярна серед російської інтеліґенції в роки миколаївської реакції. Неважко уявити, як вона звучала в сталінські роки тим, чиї близькі пішли по тому самому вічному російському етапу (вічному, бо Росія - це країна-зона, країна-гарнізон, і її автентичний фольклор - тюремний, а населення ділиться на "конвойних і острожних"). Але цю пісню любив сам Сталін, і тому її крутили по радіо. І хлопчик у зимовому донецькому сараї на цей звук – здригнувся від поклику богів...

Така невеличка репетиція Гетсиманського Саду (потім у нього буде й Сад, і молитва про чашу, все, як завжди бувало й буває в історії в таких, як він, – "але не як я хочу, а як Ти"). А ще потім – уже по своїй мученицькій смерті - він вчитиме нас, покоління за поколінням – любити свободу.

Хтось почує, хтось не почує. Хтось пройде мимо, хтось піде до росіян у конвойні, хтось виїде з свого абрикосового Донбасу - туди, в країну-гарнізон, на ті слабообжиті простори черговим "воєнним посєлєнцем"... У 2008-му "конвойна Юля" постарається, щоб його університет не отримав його імені, у 2010-му "конвойний Діма" повикидає його вірші з шкільної програми. Але пізно, пізно: ми вже вкусили з посадженого ним Дерева Свободи! Ми знаємо, як це - не кулитись од нагая, і не критись руками...

І партизани в окупованому Донецьку, де навіть меморіальну дошку йому "конвойні" знищили, – сьогодні розклеюють ночами по мурах його рядки: Стус на свободі, він у себе вдома – і нема, і ніколи вже не буде над ним вашої жандармської влади...

Бережіть нас, Василю Семеновичу.

Спасибі Вам.

Оригінал