Пізно. Стус уже навчив нас любити свободу

Ми знаємо, як це – не кулитись од нагая, і не критись руками

"Я научу вас свободу любить". 33 роки тому, в ніч з 3 на 4 вересня, на безкраїх просторах Росії, в каторжанському Кучино було вбито одного з найбільших Поетів ХХ століття, якраз того року номінованого Генріхом Бьолем на Нобелівську премію.

Випадково вчора гортала його листи з табору в пошуках одної цитати з зовсім іншого приводу - і наткнулась на ось цей його дитячий спогад з Донецька (котрий ще зветься Сталіно, і де його сестра згодом викладатиме математику Рінату Ахметову. Навряд чи знайти в ХХ столітті іншого Поета, чия доля так тісно була б "зшита", крупною строчкою по всіх нервових вузлах, із усім злом, заподіяним його країні аж до дня сьогоднішнього):

"Пам'ятаю, як зробив першого приймача – сам! Дроту не вистачило – і я слухав навушники на морозі, в холодному сараї, вбравши на себе все, що міг. І цей детекторний приймач веселив мою душу. Чомусь запам'яталося надовго, як Борис Гмиря співав такої пісні:

Сбейте оковы, дайте мне волю –

я научу вас свободу любить.

Було багато інших пісень, але вони пішли за водою, як солома чи тріски. А ця – запам'яталася" (Василь Стус. Лист до сина від 25.04.1979).

Хлопчик у зимовому донецькому сараї на цей звук – здригнувся від поклику богів

Геній завжди наділений передчуттям судьби. Пісня ця - народовольська, каторжанська, була популярна серед російської інтеліґенції в роки миколаївської реакції. Неважко уявити, як вона звучала в сталінські роки тим, чиї близькі пішли по тому самому вічному російському етапу (вічному, бо Росія - це країна-зона, країна-гарнізон, і її автентичний фольклор - тюремний, а населення ділиться на "конвойних і острожних"). Але цю пісню любив сам Сталін, і тому її крутили по радіо. І хлопчик у зимовому донецькому сараї на цей звук – здригнувся від поклику богів...

Така невеличка репетиція Гетсиманського Саду (потім у нього буде й Сад, і молитва про чашу, все, як завжди бувало й буває в історії в таких, як він, – "але не як я хочу, а як Ти"). А ще потім – уже по своїй мученицькій смерті - він вчитиме нас, покоління за поколінням – любити свободу.

Але пізно, пізно: ми вже вкусили з посадженого ним Дерева Свободи! Ми знаємо, як це – не кулитись од нагая, і не критись руками

Хтось почує, хтось не почує. Хтось пройде мимо, хтось піде до росіян у конвойні, хтось виїде з свого абрикосового Донбасу - туди, в країну-гарнізон, на ті слабообжиті простори черговим "воєнним посєлєнцем"... У 2008-му "конвойна Юля" постарається, щоб його університет не отримав його імені, у 2010-му "конвойний Діма" повикидає його вірші з шкільної програми. Але пізно, пізно: ми вже вкусили з посадженого ним Дерева Свободи! Ми знаємо, як це - не кулитись од нагая, і не критись руками...

І партизани в окупованому Донецьку, де навіть меморіальну дошку йому "конвойні" знищили, – сьогодні розклеюють ночами по мурах його рядки: Стус на свободі, він у себе вдома – і нема, і ніколи вже не буде над ним вашої жандармської влади...

Бережіть нас, Василю Семеновичу.

Спасибі Вам.

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Мирослава Ґонґадзе Головний редактор і керівник Української служби "Голосу Америки"
Віктор Каспрук Політичний аналітик
Тарас Возняк Культуролог, директор Львівської галереї мистецтв ім. Б. Возницького
Євген Іхельзон Засновник проекту "Я люблю Азію"
Сашко Даниленко Мультиплікатор, художник
Погода