"Донбас" Лозниці як тест на людяність

Нам усім із цим жити

Українська прем'єра фільму Сергія Лозниці "Донбас" стала центральною подією на 9-му Одеському кінофестивалі. Викликала бурхливу суперечливу реакцію.

Подібні фільми на рівні самої теми автоматично опиняються в зоні пильної уваги всіх верств населення, незалежно від кінематографічних вподобань чи політичної позиції. Аудиторія сприймає таке кіно персонально, бо воно персонально й торкається будь-кого, принаймні в Україні? - пише Ярослав Підгора-Гвяздовський для "Детектор медіа".

Перед початком показу в Театрі музкомедії голова Держкіно Пилип Іллєнко сказав до переповненої зали, що побажати приємного перегляду не може. Бо приємного під час перегляду не буде.

Але це дуже важливо побачити й відрефлексувати. Для цього Лозниця і робив свій "Донбас" – для вияву реакції глядача, якого проводить через певне тестування-реакцію на той чи інший кадр, ситуацію, слово, фразу, удар, постріл, вибух. Як на тести Роршаха, де плями мають різні конфігурації й викликають у кожного конкретного спостерігача різну інтерпретацію.

Нормальність реакції – ознака людяності, а людяність у "Донбасі" - практично неіснуюча субстанція. І ось чому, – каже Лозниця, показуючи, як скетчі, кілька історій. В одній ідеться про "решалу", що має домовленості на українській стороні. Спілкується з "важными людьми" серед сепаратистів, "відмазує" нечистого на руку лікаря, нахабно бреше його підлеглим про те, що вкрадені коробки з тушонкою, пачки з водою, кілограми ковбаси та шинки будуть роздані їм, і все буде добре, "а поки ви йдіть, народжуйте, приймати пологи чи що ви там робите". І народ слухняно й мовчки йде, мов отара.

В іншій новелі на площу виводять чоловіка з прив'язаним жовто-блакитним прапором і написом на грудях "доброволець карального батальйону" - навмисно, для залучення додаткової ненависті. І ця ненависть швидко з'являється. Cпочатку персоналізуючись у вигляді трьох молодиків, а потім і всього загалу. Вони починають ображати, плювати, пускати дим в обличчя, штурхати і врешті бити. Жінки також, користуючись беззахисністю жертви, в якої зв'язані рук. Поруч стоять охоронці з автоматами, а навкруги – божевільний від агресії натовп.

Ще одна новела – про шлюб. Імена наречених - Яішніца Іван і Купердягіна Олена - як у Гоголя. І поводяться вони як біснуваті: дико шкіряться, надмірно махають руками, жахливо несмішно жартують, тупо промовляють слова обітниці, а потім дякують за своє щастя, повторюючи заяложені фрази-штампи. Врешті надають слово бойовикам, які нічого путнього сказати не можуть або говорять суконною мовою, додаючи у фіналі – "пробач, треба від'їхати і трохи постріляти". Вже в наступному кавалку фільму вони обстрілють блокпост і вбивають усіх людей в автобусі, а самі при цьому втікають із "катюшами" від хатки, біля якої "припаркувалися". Та недалеко - бо свої ж їх розстрілюють, ліквідуючи виконавців злочинного наказу, і таким чином ховаючи кінці у воду.

Розділений на сегменти-історії, "Донбас" показує різні верстви населення, різні характери й різні випадки з життя. Цим одразу ставить глядача перед фактом правил, за якими люди існують "тут", на цій визначеній території. Коли людей готують, мов акторів, із гримом, до штучного ефіру зі "свідками" після змодельованого підриву і зімітованого вбивства, щоби створити картинку "каральності" української сторони.

За Лозницею, вигляд персонажів не є естетичною нормою, це фізіологічний наслідок багаторічної аморальності. Бо мова про територію, де в 1930-х роках було вирізано майже все інтелектуальне й духовне начало, – письменників, поетів, драматургів, художників, режисерів, науковців, медиків, священників – а перед цим випалено голодомором майже все україномовне населення й замість нього привезено з Росії новий люд. Кабальні умови, важкий труд і цілковита відсутність культурних інституцій у регіоні під фінал Радянського Союзу завершили унікальний експеримент над людяністю. І його результат – гуманітарна й гуманістична катастрофа Донбасу, наслідок доведення людей до скотського становища. І тепер важливо зрозуміти, питається Лозниця, – що ж із цим робити?

Відповіді режисер не дає. Для нього важливо поставити питання і принаймні в межах Одеського кінофестивалю, подивитися, як на саме питання реагують люди. І важливими для нього є саме українці, оскільки російсько-українська війна відбувається в нас. Нас вона торкається щодня, починаючи з ранкових доповідей про загиблих на фронті за минулу добу. Це наша зона відповідальності, й нам усім із цим жити. І потім, уже після смерті, відповісти без можливості відмовитися.