Ігри, в які українські політики грають з Путіним

Політсилам знову бракує єдності

В українській політиці є своєрідна тенденція щодо ставлення до Володимира Путіна та збройної агресії Росії проти сусідів. Її перші прояви можна було спостерігати у 2008 році, коли РФ вторглася в Грузію й де-факто анексувала Південну Осетію й Абхазію. У 2014 році, коли Путін окупував і анексував Крим та почав гібридну збройну агресію на сході України, вона знову проявила себе.

Уперше про поділ українських політичних сил за їхнім ставленням до російської агресії написав керівник департаменту українських студій Оттавського університету Домінік Арель у своїй статті "Україна після війни в Грузії" для журналу "Survival". Хоча його аналіз стосувався вторгнення Росії в Грузію, він залишається актуальним і щодо нинішньої російської агресії проти України.

Із трьох основних політичних сил в Україні, Партія регіонів у 2008 році та її спадкоємець "Опозиційний блок" після 2014-го чітко обстоювали проросійські позиції. У 2008 році Партія регіонів, Комуністична партія й російські націонал-сепаратисти з Криму стали єдиними політичними силами в СНД (поза межами Росії), що підтримали незалежність Південної Осетії й Абхазії. Навіть вірні союзники Росії Білорусь і Казахстан не наважилися на це.

Другу групу представляють Блок Юлії Тимошенко у 2008 році та "Батьківщина" після 2014 року, які демонстрували нейтральне ставлення до російської агресії. У книзі "Росія проти всіх: криза світового порядку після Холодної війни" Річард Саква пише, що "Кремль також був відкритий до конструктивної співпраці з Юлією Тимошенко".

Російському політтехнологу Олексію Ситникову заборонили в'їзд в Україну. В інтерв'ю він сказав: "Я, наприклад, був одним з тих, хто створював Партію регіонів ще в 2002 році, сидячи в Донецьку. Працював в штабі Помаранчевої революції, і це ми придумали помаранчеві мотузочки як якийсь простий спосіб підморгувати однодумцям. Я знайомий з Юлією Тимошенко вже 20 років, і у нас дуже довірчі відносини. Нас багато що пов'язує".

З 2014 року Тимошенко жодного разу не засудила Путіна за анексію Криму та збройну агресію на сході України. Ім'я Путіна жодного разу не пролунало під час її нещодавньої конференції "Новий курс України". У своєму нейтральному ставленні до Путіна Тимошенко неабияк нагадує американського президента Дональда Трампа, якому також украй важко критикувати Путіна.

У своїй статті Арель зазначає, що нейтралітет БЮТ став очевидним із заяви тодішнього лідера парламентської фракції цієї політичної сили Івана Кириленка, зробленої 2 вересня 2008 року. Він сказав, що конфлікт у Грузії – "не наша війна" і що "нам не потрібно втягуватися в іноземний конфлікт".

Представники третьої групи політичних сил – "Наша Україна – Народна самооборона" (НУНС) у 2008 році та "Блок Петра Порошенка" й "Народний фронт" після 2014 року – були і є послідовними критиками російської збройної агресії.

Про Ющенка Арель пише, що він "не вагався щодо своєї реакції на події в Грузії". А з боку Тимошенко Арель помітив "відсутність реакції". "Протягом усього конфлікту в серпні українська прем'єр-міністерка не висловила своєї позиції щодо війни, не кажучи вже про публічну критику Росії", – додає Арель.

Він також зауважив, що нейтральна (або навіть проросійська) Тимошенко у 2008 році суттєво відрізнялася від антиросійської Тимошенко під час Помаранчевої революції. Щось змінилося в її ставленні до Путіна й Росії протягом 2005–2008 років.

Арель продовжує: "Мовчання Тимошенко щодо війни в Грузії було таким промовистим, що на сайті її політичної сили так і не було розміщено жодної офіційної заяви з цього приводу. Заява нарешті з'явилася на позачерговій парламентській сесії 2 вересня – тоді кожна фракція підготувала щонайменше одну заяву з приводу війни, однак жодну з них так і не ухвалили. БЮТ і "Наша Україна", хоча офіційно й перебували в складі однієї коаліції, не змогли погодити спільну заяву".

"Блок Тимошенко насправді навіть не хотів ставити це питання на порядок денний. Коли лідер цієї парламентської фракції нарешті оприлюднив її бачення, позиція Тимошенко стала зрозумілою. Засудивши будь-яке застосування сили "усіма сторонами" та закликавши до безумовного виконання угоди між ЄС і Росією без будь-яких оцінок російської інтерпретації ключових положень цієї угоди, Тимошенко фактично зайняла нейтральну позицію", - пише Арель.

Позиція президента Ющенка й НУНС була значно ближчою до позиції ЄС, ніж БЮТ. Арель зазначає, що "насправді саме резолюція, представлена лідером "Нашої України" В'ячеславом Криленком, найбільше нагадувала офіційну позицію ЄС, який засудив "непропорційну" відповідь із боку російської армії та закликав Росію "негайно" вивести всі свої сили з території Грузії".

Тимошенко в 2008-му та після 2014 року не демонструвала чітко вираженої підтримки територіальної цілісності України. Арель пише, що "навіть у принциповому питанні територіальної цілісності Грузії БЮТ висловив свою підтримку у вельми загальних рисах ("усі сторони повинні дотримуватися принципів незалежності, суверенітету й територіальної цілісності"), тоді як ЄС назвав визнання Росією Південної Осетії й Абхазії неприйнятним". Натомість НУНС охарактеризував російську збройну агресію як "абсолютне порушення фундаментальних норм міжнародного права".

Нейтральна (а насправді проросійська) позиція Тимошенко й БЮТ виглядає досить іронічно, адже між російською агресією в 2008 році та у 2014-му є чіткий зв'язок. Млява відповідь Заходу на російську збройну агресію в 2008 році й бажання новообраного президента США Барака Обами (за підтримки державного секретаря Гілларі Клінтон і посла США в Росії Майкла Макфола) перезавантажити відносини з Росією надіслали Путіну повністю викривлений сигнал про примирення. Путін повірив, що повторення збройної агресії проти іншого сусіда Росії, також матиме наслідком слабку реакцію з боку Заходу. На щастя, він серйозно прорахувався.

Спроби Обами і – нещодавно – Трампа перезавантажити відносини з Росією нагадують аналогічну поведінку з боку Тимошенко й БЮТ/"Батьківщини". Ми не знаємо, чому і як антиросійська Тимошенко зразка 2004 року стала прихильником нейтралітету й налагодження стосунків із Росією протягом 2005–2008 років, однак цілком очевидно, що ця тенденція в українській політиці продовжується й нині.

У 2008 році Україні бракувало єдиної патріотичної позиції, яка б однозначно засудила дії Росії в Грузії. На жаль, такої єдності серед українських політичних сил не вистачає й сьогодні, бо деякі з них продовжують гратися в перезавантаження відносин із Путіним – соціопатом, який під "перезавантаженням" розуміє повну капітуляцію.

Тарас Кузьо, для Gazeta.ua