Під пальмами з "русскими"

Мормони були б зручнішими сусідами, ніж оті-во

Лежу собі горіпупа під пальмами і думаю про мормонів. Згадалося, як, мандруючи преріями Америки, довідався трохи більше про цих веселих хлопців, які вирішили оригінальним чином збільшити кількість своїх парафіян. Навіть за рахунок небіжчиків. Та й почали вихрещувати різних видатних людей, які раніше померли, а потім взялися за жертв Голокосту, бо мормони нібито належать до однієї з гілок єврейського народу. Виплило це, коли вони одним махом вихрестили ще живого Сімона Візенталя і покійну Анну Франк.

Вихрещування покійників без згоди родини врешті викликало скандал. Але це їх не зупинило і задля балансу вихрестили ще й Адольфика Гітлера, його батьків і подругу життя Євцю Браун. Бо ж без мормонського благословення дзяздзьо Адольф ледве чи потрапив би в Царство Небесне. Однак скандал не зупинив секту і вони продовжили охрещувати знаменитих людей, а кілька років тому охрестили ще й маму тодішнього президента Обами, яка померла в 1996-му році.

Але не тому я про мормонів роздумував, що вони такі хитровимахані, а тому, що можуть мати багато жінок – цілий гарем, що нараховує кілька десятків, які, звісно, щедро плодоносять. Але хитрі мормони, освятивши шлюб по-своєму, не заморочуються з його реєстрацією. Таким чином усі дітиська перебувають на утриманні держави, бо офіційно їхні матері вважаються матерями-одиначками.

Та що суттєво: серед жінок того гарему трапляються й неповнолітні, яких часто видають заміж за старих пердунів, нерідко навіть за близьких родичів, забиваючи в голову, що жінка мусить коритися чоловікові, інакше згорить у пеклі. І ось Америка, яка довго і терпляче запрягала в питанні мормонів, у 90-тих роках нарешті рушила в наступ і почала цих жеребців, які пошлюбили неповнолітніх, садити до цюпи. Ну, і вліпили їм кому п'ять, а кому цілих дев'ятдесят років.

А тепер ви здогадалися, чому я роздумував про мормонів? Ні?

Так от. Є в нас така чудова весела і життєрадісна каста українців, які живуть за принципом "птічка Божія пайот, і нє сєєт, і нє жньот". Каста, яку всі дуже люблять і шкодують, яка недавно опинилася, наче вимираючий вид фіялок, під державною охороною.

І ось ця каста має таке привілейоване право цюпцятися з неповнолітніми. І коли їхні підлітки народжують дітей, то нікого з тих, хто дуже їх любить і шанує, цей факт не хвилює. Якби хтось із непривілейованих заманив до ліжка дівчинку, а відтак вона народила, то що би йому було? Те саме, що й зі знаменитим режисером Полянським. Мусить бідолаха досі відсиджуватися в Франції за те, що з неповнолітньою в Америці забавився в чотири колінця.

Але ці закони не діють для наших фіялок. Бо тут держава давно самоусунулася. І мало того, що з дванадцяти років юні фіялки народжують пупсиків, то їхніх парубків ще й до війська не беруть, де могли б цих бравих молодців хоч трохи соціалізувати, а, може, й направити на правдивий шлях і дати змогу набути якийсь фах.

Отак я лежу собі, думаю, коли це:

– Ма-а-аша-а-а! Ма-а-аша-а-а! Дє-є-еда упал!

Я зриваюся і роззираюся: що за дєда? В моїй уяві вимальовується така картина: якийсь божевільний дід виліз на пальму і впав. Може, хотів кокосів пошукати, але тут пальми без кокосів. Коли дивлюся, а то стоїть в морі навкарачках старий чоловік і не годен підвестися. І мчить до нього на всіх парах Маша, несучи триста кілограмів битої ваги. А цей старий комуняка то смикнеться догори, то знову падає. Діда врешті підводять, виводять на берег і на цілий пляж бештають, чого він ото на каміняччя поперся, як є пісок.

Ну, а потім уже цілий день: Маша! Коля! Ілюша! Аня! – чисто тобі циганський табір. Тільки не з так званих ромів, а з так званих бодай би вони виздихали, як казав мій дідо. Нікого більше не чути – тільки їх. Ні поляків, ні литовців, ні чехів, ні угорців, ані німців. Тільки громадян дрімучого Залісся.

А я, жибисьте знали, віддавна їжджу відпочивати лише від однієї польської турфірми, щоб не чути біля себе це кодло. І так було – переважно тихі спокійні поляки, польські гіди, часто і львів'яни, які теж розкусили всі приваби польських турфірм, де проколів з літаками не буває і де рідко натрапиш на якогось скрєпного.

Але не цього разу. На Корфу залісян, як і в Барселоні, повно, включно з написами "Говорим по-русски". І навіть, коли йде громада польських туристів, то яка-небудь почвара таки вигулькне з крамниці з іконами (бо чим іще скрєпним нашим торгувати, як не іконами?): "Вы русские?". "Нет, Польска", – відповідають поляки. "Ну, все равно – братья!" – каже та мавпа. А бодай тобі удав братом був.

Ну, але нарікати аж так нема чого, бо то такий сімейний відпочинок, і залісяни тут прості люди, круті пацани їздять на круті курорти. А чимало польських турфірм цього року навіть Хорватію викреслили зі своїх планів, коли там зажерлися настільки, що ціни різко підняли.

Нема, тим більше, чого дуже нарікати, бо ж не втрафив я так, як знайомі львів'яни, яких ми стріли на Корфу. Вони приїхали до Туреччини якраз на День Пабєди. І були просто нажахані.

Вечеря. Залісяни приходять з колорадськими стрічками, багато хто вбраний в савєцку військову форму, особливо багато дітей в галіфе, в пілотках зі звйоздочками. При вході стоїть профура з довгими ногами і роздає гваздічькі, вітаючи спразнічькам. Далі починається концерт. Єстєствєнно з пєсні "Дєнь пабєди". Потім ведучий каже: "Вспомнім наших дєдав і бабушек!". І вони всі, як один, складають руки, мов до молитви, і повторюють за ведучим якусь скрєпну маячню.

Ну, а потім – гульбан. Довгоногі дєвушки в спідничках по саме тово-во починають лізти на коліна чоловікам, які сидять без жінок, тягнути до танцю – одне слово рязань гуляє.

Ото було видовисько! Бодай би не наснилося. І сховатися українцям не було там де. А я що – пересунувся подалі від залісян і думаю про мормонів. Незважаючи на всі їхні дивацтва, є не одна в мормонів гарна риса: вони тихі і мовчазливі. Не п'ють, навіть чаю і кави, не курять, не крадуть, не бажають жони ближнього. Запитаєш, як пройти туди й туди, він тобі не тільки покаже, а ще й проведе.

Далебі такі сусіди були б куди зручніші, як оті-во.

– Ілю-у-у-уша! Дрянь такая! Я каму сказала-а-а-а! Прєкраті сипать пєсок на людєй!

Це Ілюша, дрянь такая, обсипав мене піском, безпомильно упізнавши в мені свого ворога.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"