Канни-2018: Театр абсурду від Лозниці та Ісландія з українською душею

Українці показали себе надійними партнерами

Нагорода фільму "Жінка на війні" ісландця Бенедикта Ерлінґссона за краще музичне оформлення на 71-му Каннському кінофестивалі доводить, що українські кінематографісти надійні та високоякісні партнери. Раніше європейські виробники звертались до України, лише коли їм на фільм не вистачало кількох мільйонів доларів. Виглядало це так: є Україна, якій потрібно засвітитись, хоч багато грошей і немає, але трохи докласти може. Цим Каннським кінофестом довели, що можемо створювати хороший музичний супровід, операторську роботу.

У картині звучать українські народні пісні у виконанні жіночого тріо: Ірини Данилейко, Галини Гончаренко, Сусанни Карпенко. Тексти адаптовували керівник Лабораторії етномузикології Ірина Клименко разом із режисером Бенедиктор Ерлінґссоном. Тож у список діючих персонажів картини можемо включити українську душу. І це відмітили в досить престижний спосіб - на кінофестивалі класу "А".

Друга премія фільму "Жінка на війні" - "Золота залізниця". Цю символічну нагороду асоціація залізничників-кінематографістів вручає з 1995 року. Премія не входить в офіційний перелік нагород. Варто очікувати, що тепер фільм з'явиться у французьких потягах дальнього слідування в переліку бортового кіно, яке можна переглянути у вагонах 1 класу.

"Жінка на війні" – друга картина Ерлінґссона. Попередня – "Про коней та людей" отримала понад 20 нагород. Стрічка дуже образна, аскетична. Ерлінґссон режисер, який вміє роздивитись у простих, непомітних речах цікаві підтексти. Оригінальні сюжети в тому, на що зазвичай не звертаємо уваги. Знімає реалістичне кіно, яке часто фіксує провінційну дійсність Ісландії, історії простих людей. У "Жінці на війні" ісландська глибинка поєднується з українською.

Фільм "Донбас" Сергій Лозниці отримав нагороду в рамках програми "Основний погляд". Туди потрапляють фільми, яким не вистачило місця в основному конкурсі. Приз за режисуру – другий за значенням серед всіх нагород у цій програмі.

"Донбас" - кіно, яке показує реальність самопроголошених "народних республік" як театру абсурду. Як бездарної і шкідливої п'єси. Картина - репліка Лозниці на те, що відбувається на Сході України.

Він створив стрічку за рік, на актуальному матеріалі, який щодня бачимо в новинах. Це калейдоскопічна мозаїка з маленьких сюжетів. Один - про терористів, які судять свого однодумця за те, що вкрав мобільний. При цьому самі сидять на горах награбованого. Ще один - про божевільну проросійську активістку, яка обливає помиями журналіста, що написав про неї матеріал. Початкові й фінальні кадри "Донбасу" показують російські інсценовані репортажі. Російські актори, прибуваючи на місце подій, на камеру емоційно й серйозно розповідають те, що написане в сценарії.

Режисер майстерно працює з російською реальністю - змальовує убогість, безпросвітний морок. У попередніх картинах герої - люди які живуть на зонах, навколо в'язниць, терористів. Його персонажі на грані карикатури – ще трохи і буде смішно. Вони убогі, дивні, надто ексцентричні. Тонка майстерність Лозниці – витримати межу між смішним і потворним. Не допускає перегинів в бік гумору. Сміятись недоречно – зображує війну, трагедію, понівечені долі. Режисер не критикує і не хвалить ані російську, ані українську сторону. Просто фіксує факти, продовжуючи свій документальний стиль.

Основний меседж, який несе картина Лозниці: давайте дивитись, якою постала "Новороссия", чим вона насправді є.

Антон Філатов, для Gazeta.ua