Ми все ще у своєму ґетто

На шляху до домінуючої нації

Поволі, зі скрипом, долаючи ущелини, бурхливі ріки і болота, українська мова пробивається, як трава крізь асфальт. Рух "я перейшов (-шла) на українську" повзе з черепашою швидкістю, але таки повзе. Навіть окремі блогери переходять на нашу мову.

З'явилися й письменники, які перейшли на українську, поет Борис Херсонський написав цілу книжку українських віршів, українські вірші народилися в Олександра Кабанова. Цей кволий і далеко не масовий рух, звичайно, тішить, але якщо зазирнути у віддалені часи, то все відбувалося куди рішучіше і швидше.

Коли п'єси і вистави корифеїв українського театру – Карпенка-Карого, Кропивницького, Садовського, Саксаганського – почали збирати великі тлуми глядачів навіть у Москві чи Петербурзі, раптом засвербіло в п'ятах і представникам інших народів. Несподівано й московити кинулися клепати українські п'єси з гопаками та саморобними піснями. А чому? Бо було фінансово вигідно. Вигулькнули й видавці, як-от Губанов, який взявся друкувати "книжки для народа".

Наприкінці ХІХ сторіччя бачимо, що до української літератури починають долучатися євреї, одні пишуть теж п'єси, інші беруться видавати українські книжки, ще інші пишуть поезію та прозу. Одним з перших українських поетів єврейського походження був лікар Кесар Білиловський (1859–1938), про якого Пантелеймон Куліш писав: "се той Білило (він уживав псевдонім Цезар Білило, – Ю. В.), що білитиме нашу мову".

Йшлося тут про те, що Білиловський писав настільки вишуканою українською мовою, аж самого Куліша пройняло.

А наступним євреєм, точніше білоруською єврейкою, що білила нашу мову, була Олена Курило (1890 – після 1946), яка працювала в правописно-термінологічній комісії, займалася діалектологією та брала участь в етнографічних експедиціях, написала дуже важливі "Уваги до сучасної української літературної мови", недавно перевидані, якими я уважно й досі користуюся. З 1932-го її більше не публікували, а в 1938-му арештували за український буржуазний націоналізм. Відбула табори, вижила, але вийшла на волю аж у 1946-му, далі доля її невідома.

Ще одним цікавим феноменом був Грицько Кернеренко (1863–1921). Про нього у спогадах на еміграції згадав Анатоль Гак: "Член багатої єврейської родини (справжнє прізвище його – Кернер), Кернеренко, що вищу освіту дістав у Мюнхені та Харкові, писав оригінальні українські вірші, а також перекладав на українську мову поезії Гайне, Пушкіна тощо. 1909 р. в Гуляй-Полі вийшов друком збірник його творів під назвою "Менти надхнення". Але з огляду на свою національність та соціальний стан, Кернеренко, зрозуміла річ, не міг мати сталих контактів ні з гуляйпільською інтеліґенцією, ні, тим більше, із селянами. Проте коли мені почали витикатися такі-сякі "українські вуса", я протоптав собі стежку до Кернеренка: ходив до нього по українські книжки. Григорій Борисович ставився до мене прихильно. Крім книжок, що він давав мені їх читати, поет, пригадую, одного разу дав і адресу книгарні "Украинская старина", звідки я потім виписував собі українську літературу".

Але вже в 1920-х в українську літературу і науку рекрутувалася особливо значна група євреїв і росіян. Хоча євреїв виявилося таки більше, ніж росіян. Що, звісно, дуже цікавий феномен.

А ще цікавіший феномен полягає в тому, що багато кого з них було репресовано саме за український буржуазний націоналізм! Назву лише репресованих, а про кожного з них самі собі почитаєте в інтернеті.

Чудовий прозаїк і поет Борис Тенета, який перетяв собі жили в тюрмі, не витримавши тортур, Іван Кулик, Григорій Епік, Борис Манжос, Андрій Хвиля, який так мужньо боровся з націоналістами, що й сам ним став, прозаїк та перекладач Леонід Пахаревський, Григорій Цвігун, критик Самійло Щупак та Раїса Троянкер, яка хоч і не була репресована, але змушена була покинути Україну.

На фронті загинули Арон Копштейн, Давид Каневський, Юрій Корецький, Леонід Зимний. Німцями розстріляні автор цікавих етнографічних нарисів Федір Бахтинський і поет Микола Первач (Яків Гальперін), який товаришував з Оленою Телігою і публікувався в "Літаврах" та іншій окупаційній пресі.

Окремо хочу згадати талановитого і доволі плідного поета Лібера Рабиновича (1898–1938), який жив у єврейській колонії на півдні України, а пізніше в Харкові, де й був арештований та розстріляний як учасник "терористичної шпигунсько-сіоністичної організації".

Після Другої світової з'явилося теж чимало письменників єврейського походження. З найзначніших треба назвати поета, перекладача і прозаїка (автора одного з найкращих на ту пору романів "Дикий мед") Леоніда Первомайського, перекладача Гемінґвея Мара Пінчевського і, звісно ж, Леоніда Кисельова, який писав:

Я постою у края бездны

И вдруг пойму, сломясь в тоске,

Что все на свете – только песня

На украинском языке

Натомість Західна Україна не може похвалитися такою плеядою письменників єврейського походження, там вони здебільшого писали польською або рідною. А проте одного можна згадати – Йосип Чорненький (справжнє прізвище Йосип Шварц), комуніст, публікувався у "Вікнах", побував на засланні, виїхав до Америки і в "Свободі" (1955, починаючи з №49) опублікував цікаві спогади. Наполовину єврейське походження мала славетна родина Рудницьких.

Який з цього екскурсу можна зробити висновок? Євреї завше підтримували домінуючу націю. В Польщі – польську, хоча й були винятки, коли підтримали Січових Стрільців, але інтелектуально були завше польськими патріотами; в Росії і Совєтському Союзі – російську (хоча ті нечисленні галицькі євреї, що пережили Шоа, розмовляли в нас радше українською – в її галицькому варіанті, аніж російською).

Лакмусовим папером того, що євреї і росіяни не переходять так масово на українську, як то було в 1920-х роках, мабуть, є той сумний факт, що українці все ж не стали домінуючою нацією. Ми все ще там – у своєму ґетто.

Єдине, що тішить – вати, зрадофілів і всепропальщиків серед українських євреїв відсотково менше, ніж серед українців та українських росіян, а всі єврейські інтелектуали підтримали Майдан.

Хоча зустрічаються й казуси. Один із круглих столів на Книжковому арсеналі був присвячений долі російської мови і культури. А організаторами і здебільшого учасниками були... євреї. Доля української культури і мови їх ще не зацікавила.

Що ж, почекаємо на нову Олену Курило?

Передруковується з дозволу видання "Збруч"