Народ - колективний смертник

Захід виростив у себе під боком ядерного маніяка

У Путіна є така особливість: в політично несприятливі для себе моменти він зникає з публічного простору. Так було три роки тому, коли він зник на кілька тижнів після вбивства Бориса Нємцова. Він зволікав із реакцією після трагедії в Кемерові. Путін зник з поля зору в лютому цього року після катастрофічної поразки російських найманців у зіткненні з американцями і їх союзниками при Дейр-ез-Зорі. Поразки настільки чутливої, що вся інформація про загиблих та поранених і навіть про сам факт бою Москвою приховувалася. Вперше за всі роки правління Путін офіційно був оголошений хворим. Йому було над чим поміркувати.

Путін весни і літа 2014 року – тріумфаліст, сп'янілий несподіваною легкістю кримської операції, млявою реакцією Заходу, вождь "русского мира", що возз'єднує "втрачені території". "Хороший Гітлер", за улесливим визначенням кремлівського пропагандиста Андраніка Міграняна. Але ця його роль вимагала динаміки, картини безперервно розширюваного всесвіту "русского мира". Статика, будь-який натяк на відступ перед зовнішнім ворогом – смертельні для неї, породжують навіть серед найгарячіших прихильників страшну підозру: "Цар несправжній!". Тепер до свого останнього дня при владі він приречений бути Володимиром Справжнім, – пише Андрій Піонтковський для Радіо.Свобода.

Невдачі та поразки на цьому шляху стали переслідувати Путіна досить швидко. Найболючішою метафізичною поразкою "русского мира" стало відторгнення цієї ідеологеми росіянами – жителями України, які в своїй переважній більшості залишилися лояльними громадянами української держави і прихильниками європейського вибору цієї країни. Амбіційний проект "Новоросії" зкукожився до бандитських сепаратистських територій на Сході України.

Сирійська авантюра, в якій Кремль підтримав армію Башара Асада, терористів із загонів "Хезболли" і "Корпусу вартових Ісламської революції" в масових вбивствах сунітів, значною мірою покликана була відвернути увагу від провалу в Україні. Тричі переможно вивівши з Сирії війська, Володимир Таврійський насправді вплутався в наземні операції силами "іхтамнєтов", відмовившись потім визнати кремлівське заступництво над підрозділами загиблих найманців з "ПВК Вагнера". Як переломити цю потенційно небезпечну для його влади тенденцію? Здобути якісь військові перемоги? Немає у нього для цього ресурсів.

Після певної паузи Путін повернувся в інформаційне поле з продуманою концепцією на всю решту свого правління. Він випробував її спочатку на фокус-групі, що зібралася в Манежі 1 березня, потім розвинув у декількох гучних відеоінтерв'ю. Продовження послідувало в Солсбері. Напад на Великобританію 5 березня з використанням хімічної зброї був показово демонстративним. Завданням теракту було максимальне загострення відносин із Заходом, щоб створити тим самим всередині Росії образ "обложеної фортеці", що балансує на межі війни (з загрозою переходу за цю межу). Відповідно до своєї новітньої концепції політичного виживання, вождь буде продавати підданим не низку славних перемог (як йому це бачилося навесні 2014-го), а вічне орвелівське похмуре протистояння.

Але які ж інструменти, крім унікальної "духовності", зможе задіяти для тривалої конфронтації із Заходом держава, що в рази поступається супернику за економічним розвитком, науково-технологічним рівнем і, як з'ясувалося в Сирії, потенціалом конвенціональних збройних сил? Ні, це не ракетні страшилки з мультиків, які Путін демонстрував у своєму посланні депутатам Федеральних зборів. Таких страшилок у Заходу не менше, і знаходяться вони в більшому ступені бойової готовності. Унікальна диво-зброя Путіна – психологічний шантаж, яким він займається, починаючи з анексії Криму, недвозначно демонструючи готовність першим застосувати ядерну зброю. Останнім часом Путін не раз і не два малював у своїх виступах і відеоінтерв'ю апокаліптичні картини ядерного удару.

Вибори 18 березня, звичайно, були фальсифікацією. Один потенційний опозиційний кандидат убитий неподалік від стін Кремля, інший несправедливо засуджений і відсторонений від виборів. Математик Сергій Шпилькін підрахував, що до виборчих скриньок було вкинуто близько 10 мільйонів бюлетенів. Але це означає, що велика частина виборців все-таки за Путіна проголосувала, нехай багато зробили це під адміністративним пресом. Десятки мільйонів дійсно щиро повірили путінській моделі світу, ставши його ядерним електоратом і потенційним колективним шахідом. Він уже значно просунувся в створенні культу смерті, яка для росіян, на миру красна, в створенні системи своєї довічної влади. Але залишилася одна обставина, що його вражає, одне логічне протиріччя в його стрункій картині світу, яке напружує навіть безсумнівних прихильників Путіна.

Ця нестиковочка – близько $1 трлн у США і приблизно $500 млрд у Великій Британії приватних російських активів, що належать членам російської правлячої еліти. Включно, зрозуміло, з вищим російським політичним керівництвом. Включно з Путіним, найбагатшою в світі людиною, що приховує свої статки за іменами фронтменів на кшталт Ролдугіна. Що стосується США, то величезна детальна інформація (сотні сторінок) про власників російського трильйона, зібрана фінансовою розвідкою, міститься в закритій частині "кремлівської доповіді". Її публікацію планували на 29 січня, але в останній момент, після таємничого візиту до Вашингтона трьох керівників російських спецслужб, адміністрація Дональда Трампа засекретила ці дані.

У Великій Британії найближчі спільники Путіна – Абрамович, Усманов, Шувалов – зухвало не приховують і навіть випинають напоказ свої здобуті зрозуміло яким шляхом статки. Офіційні особи після теракту в Солсбері почали обережно говорити про необхідність заморожування і конфіскації їх активів відповідно до чинного законодавства про боротьбу з відмиванням грошей. Чому ж ці закони не застосовувалися досі ні у Великій Британії, ні в США? Тому що поки злочини російської верхівки обмежувалися пограбуванням власного народу, ця ситуація влаштовувала Захід, що ніколи не відрізнявся кришталевою принциповістю. Але зп'янілим від шалених грошей вихідцям з пітерських підворіть захотілося ще й "геополітичної величі" для себе і своїх династій. І зажадали вони у США не тільки статусу найбагатших людей Заходу, а й нової "ялтинської угоди", що визнає їх володарями половини світу закріплює в їх володінні цілі народи і держави.

Та й готові були США мовчазно надати своїм діловим партнерам, які вклали в американську економіку трильйон доларів, "ялтинський статус". Сказав же Обама в своєму скандальному інтерв'ю журналу Atlantic приблизно таке: "Росіяни хочуть отримати Україну більше, ніж ми хочемо її захищати". Але ніяк не можуть зрозуміти в Кремлі, що проблема їх хотілок – не в американцях, а в тому, що ніхто з сусідів Росії ніколи не піде покірно в їх "Ялту", що нікому вони не потрібні зі своїм "русским миром". Тому й захлинулася російська агресія в Україні, тому й пішла від них Україна назавжди. Але не здатні "кремлівські" були собі в цьому зізнатися, і затаїли вони злобу на проклятих піндосів. Так своєю безпринципністю Захід виростив у себе під боком ядерного маніяка. Лихий чоловік бродить по своїй крижаній пустелі, розмахуючи вже не сокирою, як сто років тому, а атомною бомбою.

Але ще не пізно провести роботу над помилками. Захід може і повинен продемонструвати, що він протистоїть не Росії і російському народу, а людям, які скоїли найбільше в світовій історії пограбування власної країни. Арешт їх величезних активів і їх публічна моральна екзекуція в США і Великій Британії викличуть гаряче схвалення у 99% російського суспільства і повитягують брехню і лицемірство антизахідної пропаганди, що роздмухується Кремлем.

Американський або британський поліцейський, що конфіскує у злочинця вкрадений гаманець, завжди повертає його законному власнику. Влади США і Великої Британії повинні передати всі заарештовані активи у володіння Російської Федерації при дотриманні елементарної обережності – прийнятті в Москві закону про тотальну довічну люстрацію всіх чиновників-олігархів, причетних до викрадення цих коштів. Те, що повертається, не повинно потрапити в руки тих же злочинців. Саме таке рішення проблеми російського трильйона-втікача було запропоновано ще в листопаді минулого року робочою групою Atlantic Council. У світовій політиці, на жаль, рідко трапляється, щоб прийняте рішення було б одночасно і моральним, і прагматичним. Повернення народу Росії викраденого його власними вождями стало б саме таким політичним кроком. Припинення багаторічної фінансової співпраці Заходу з кремлівськими клептократами сьогодні – не тільки питання вірності демократичного світу своїм принципам, а й найважливіше завдання його безпеки.

Copyright © 2018 RFE / RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода