Чим закінчиться ядерний шантаж диктаторів

Китай і Сполучені Штати Америки на порозі великої домовленості

Ядерний шантаж - сімейний бізнес північнокорейських диктаторів. Починав дідусь, який вивів свій атомний комплекс, створений СРСР, із-під контролю МАГАТЕ. Папаша розмахував відром з ядерними помиями і погрозами змусив Захід забезпечувати Пхеньян у порядку гуманітарної допомоги енергоресурсами, макухою для населення і вишуканими наїдками для нього самого.

Для Кімов це був перш за все бізнес. Також далося взнаки марнославство, бажання звернути на себе увагу оточуючих, щоб здаватися в їхніх очах значними - все що завгодно, але тільки не прагнення режиму захиститися від якоїсь зовнішньої загрози. Такої загрози для режиму КНДР просто не існує. Вірніше, не існувало до останнього часу, поки її не створив, нарешті, своїми наполегливими зусиллями сам Кім III, - пише Андрій Піонтковський для "Радіо Свобода".

Напад на Північну Корею логістично і політично неможливий без згоди і активної участі Кореї Південної. Політичний клас останньої приблизно порівну розділений на лівих і правих. Ліві, як прийнято у корисних буржуазних ідіотів, завжди з деякою симпатією (але на відстані, звичайно) ставився до режиму Кімів, бачачи в ньому втілення своїх дівочих марксистських мрій про соціальну справедливість. Праві до 1990 року дійсно подумували про можливе колись у світлому майбутньому возз'єднання Кореї. Але досвід об'єднання Німеччини, за яке західним німцям довелося заплатити величезну економічну, а східним - психологічну ціну, протверезив корейців. Адже в порівнянні з двома Кореями НДР і ФРН були однояйцевими близнятами: західнонімецьке суспільство перетравило врешті-решт східнонімецьке з усіма його проблемами. У Південній Кореї такого потенціалу зараз не існує.

Ніякої зовнішньої загрози для Пхеньяна не існувало. Але ніхто з членів святого сімейства Кімів не міг почуватися в безпеці. Ніякі гарантії, клятви, підписані договори, щирі запевнення проклятого Заходу не могли б північнокорейському режиму цю безпеку надати. Брата Кіма отруїли мало не в прямому ефірі. Дядечка Кіма чи то розстріляли, чи то віддали на розтерзання псам. Лягли б трохи інакше палацові розклади, та ж доля могла б спіткати і саме Верховне божество. Такі професійні ризики будь-якого диктатора, і ніякими ядерними арсеналами ці їх не зняти.

Чим же тоді пояснити настільки бурхливий зліт корейської ракетно-ядерної програми - технологічний і концептуальний - в останні рік-півтора? Як талановиті північнокорейські вчені стрімко беруть один за іншим бар'єри, на подолання яких у їхніх американських та радянських колег ішли роки: міжконтинентальні ракети, воднева бомба, мініатюризація боєголовок. У результаті Пхеньян голосно заявляє нову стратегічну мету, оголошує про здатність знищити водневою бомбою американський мегаполіс, "побити США до смерті, як скажену собаку".

На яку реакцію Вашингтона слід розраховувати після такого? Ну, приблизно на таку, мабуть: "Якщо хтось хоча б спробує використовувати засоби, зіставні із засобами масового знищення, щодо нашої країни, ми будемо відповідати адекватно загрозі. По всіх місцях, де знаходяться терористи, організатори злочинів, їх ідейні та фінансові натхненники. Підкреслюю, де б вони не знаходилися"; "У таких випадках, і я це офіційно підтверджую, ми будемо наносити удари. В тому числі превентивні".

Ні-ні, це не президент Дональд Трамп і не його міністр оборони Джеймс Меттіс. Це президент Володимир Путін і його міністр оборони Сергій Іванов - їх заяви зроблені 22 вересня і 28 жовтня 2002 року. Але ж Путіна й Іванова в 2002 році ніхто і не погрожував забивати "як скажених собак". Вони просто так, напровсяк попередили. Так що ж ви тепер хочете від Трампа і Меттіса?

Утім, майже всі американські ліволіберальні засоби масової інформації, що так дружно таврували Трампа за путінофільські настрої, тепер почали хором повторювати навіяні їм із Кремля тези. Сенс такий: північнокорейці мусили створити ракетно-ядерний потенціал, щоб убезпечитись; у корейської кризи немає військового рішення; треба змиритися з реальністю, в якій Північна Корея - ядерна держава. Мовляв, нічого страшного і нового в цьому немає, навчилися ж ми, американці, жити з ядерним СРСР, а потім і з Китаєм.

Це брехня, майже переконлива для непрофесіонала. Але професіонали знають, що ядерні пари СРСР - США і Китай - США стабільні. Тому що кожна зі сторін у цих парах має можливість другого удару, second-strike capability. Тому навіть у гострій політичній ситуації в жодної з них не буде стимулу наносити удар першою.

Можлива ж ядерна пара КНДР - США гранично нестабільна. У КНДР в обстановці кризи завжди буде прагнення скоріше вдарити своїм обмеженим ресурсом, поки противник його не знищив. А у США - ліквідувати цей ресурс, поки вони дійсно не втратять кілька мільйонів жителів одного зі своїх мегаполісів. Крім того, визнання американцями КНДР "ядерною державою в законі" і перехід у відносинах з нею до політики взаємного стримування означав би автоматичну відмову США від зобов'язань щодо своїх союзників - Південної Кореї і Японії.

Про які гарантії безпеки може йти мова, якщо в разі нападу ядерної КНДР на Південну Корею американцям доведеться вибирати між Сеулом і Сан-Франциско? Про цю нездатність захистити своїх союзників як вже про факт, що відбувся з захопленням віщають російські пропагандисти на своїх збіговиськах нечестивих. Радіючи, що стратегічна неміч США буде помічена і їх європейськими союзниками, і не здатна більше покладатися на американські гарантії безпеки Європа змушена буде "домовлятися" з Великим Путіним.

Ця телевізійна вакханалія видає, хто може стояти за неймовірним "прогресом" Кім Чен Ина: Росія, яка сама є досвідченим ядерним шантажистом. Кремль спокушає Пхеньян п'янкою перспективою зробити Японію і Південну Корею безпорадними заручниками. Путін постійно і з великою стурбованістю нагадує про зростаючі можливості КНДР: про північнокорейську артилерію (близько тисячі установок) уздовж демілітаризованої зони і здатну знищити Сеул. Не дуже переконливий шантаж.

Якщо вже США зважаться на превентивний удар по ядерних об'єктах Пхеньяна, то у них знайдуться і додаткові "Томагавки" для одночасного знищення і всієї цієї артилерії. Звичайно, елемент ризику присутній у будь-якій військовій операції, але не Путіну і не американцям, а перш за все південнокорейцям вирішувати, чи готові вони піти на цей ризик.

Судячи із заяви президента Корейської Республіки Мун Чже Іна - готові. Ще тиждень тому ліберал Мун говорив про необхідність конструктивного діалогу. А цього разу заявив про можливе знищення КНДР у разі продовження нею провокацій. Ризик спільної з США військової операції видається сьогодні корейцям меншою небезпекою, ніж перспектива залишитися один на один з ядерним маніяком. Насправді генштабістів США і Південної Кореї набагато більше, ніж північнокорейської артилерії на кордоні, турбував інший сценарій. Можливість після успішного ядерного удару і фізичної ліквідації Кім Чен Ина вляпатися в ремейк кровопролитної конвенційної війни 1950-1953 років. Китайці обов'язково втрутяться в таку ситуацію, як у 1951-м після провалу агресії Кім Ір Сена, розгрому північнокорейської армії та взяття Пхеньяна військами ООН. Китай тоді зовсім не влаштовувала єдина Корея під американським впливом на їх кордоні. Не влаштовувала в 1951-му, не влаштовує і в 2017-му.

Але є фундаментальна різниця в ситуації на Корейському півострові, і вона дозволяє США і Китаю знайти рішення, яке влаштовує всіх. Вони про нього, гадаю, вже замислюються, але поки що соромляться зізнатися. Ні Південна Корея, ні США не прагнуть до об'єднання Корейського півострова, але їм дуже потрібен без'ядерний статус цього району. Китай хоче зберегти свій вплив у Північній Кореї, яку він розглядає як свого роду буферну зону.

Стратегічні цілі США і КНР тут цілком сумісні. Після того як Вашингтон і Пекін порозуміються щодо цілей і методів вирішення корейської кризи, сценарій його досягнення стане чисто технічним завданням. Уже не боюючись перспективи появи у себе під боком об'єднаної Кореї і американських військ у додачу, добрий китайський слідчий зможе значно збільшити свій економічний і політичний тиск на Пхеньян. Якщо цього буде недостатньо, то злий американський слідчий, вже не боюючись військової конфронтації з Китаєм, зможе використовувати і силові аргументи. Так чи інакше при владі в Пхеньяні виявиться прокитайський уряд, який відмовиться від ракетно-ядерної програми своїх попередників. Додатковим бонусом для китайців Південна Корея у відповідь відмовиться від розгортання на своїй території системи ПРО.

Історично підкований читач помітить, що цей план нагадує мюнхенську змову, пакт Молотова - Ріббентропа, ялтинський поділ Європи. І буде неправий. Унікальність корейської угоди Китаю і США в тому, що в ній не буде сторони-жертви. Південна Корея позбавляється від смертельної небезпеки і отримує більше можливостей для гуманітарних і економічних контактів із Північною. Для північнокорейців комуністична диктатура китайського розливу здасться благодатною відлигою після правління Кімів. Саме така соціальна барокамера необхідна цій країні років на 20-30, перш ніж нове покоління задумається про об'єднання з Південною Кореєю.

Copyright © 2017 RFE/ RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода