Джерела антиукраїнського націоналізму та як боротися  з ним

Радянська пропаганда та інформаційна війна Путіна впливають на західних русофілів, лівих академіків, журналістів, політиків

На представленні моєї книги "Війна Путіна проти України" в парламенті німецька студентка запитала про антисемітизм в Україні. Питання не мало нічого спільного з моєю книгою, але відображало західний погляд на Україну, де нібито процвітає антисемітизм. Я відповів, що вона повинна шукати антисемітизм у Німеччині та Франції, оскільки в Європі він має найвищі показники нападів, які часто здійснюють мусульманські іммігранти. Моніторинг статей антисемітських ЗМІ та насильницьких актів показує, що Україна має однин із найнижчих показників у Європі.

Існує чотири причини, чому Україна має такий імідж.

Перша - це десятиліття радянської та путінської пропаганди проти "буржуазних націоналістів", "нацистських колаборантів" , а зовсім нещодавно - "фашистських заколотників". Радянська пропаганда та інформаційна війна Путіна впливають на західних русофілів, лівих академіків, журналістів та лівих політиків.

Друга - це провина України, чий уряд та дипломати завжди були слабкими щодо PR. Офіційні спроби України протистояти інформаційній війні Путіна слабкі.

Іншим аспектом цього є слабка інтегрованість українських вчених у західні академічні дослідження. Це не дивно, тому що лише деякі українські вчені говорять по-англійськи, лише декілька українських університетів передплатили західні журнали, а ще менше відвідують наукові конференції на Заході. Тому українські вчені не беруть участь у дискусіях із західними науковцями та рідко викривають цих антиукраїнських націоналістичних ревізіоністів.

Третім фактором є українська діаспора, яка не вкладала кошти в сучасну українську політику. "Українські студії" виникли в США та Канаді у 1970-х роках в Гарвардському університеті та Університеті Альберти і залишаються незмінними до цього дня, зосереджуючись на історії, культурі та мові. Історичні дослідження дуже вузько зосереджені на козацькій епосі та особливо на Голодоморі, але не на дослідженні та описанні теми українського націоналізму. ОУН(б), найбільша націоналістична діаспорна організація, ніколи не була зацікавлена ​​в інвестуванні в академічні дослідження і тому ніколи не підтримувала програму досліджень українського націоналізму.

Українці в Україні та діаспора постійно скаржаться на інформаційну війну Путіна та ці напади на український націоналізм, але мало що протистоїть їм. У Північній Америці жоден з давніх центрів українознавства не має постійної програми дослідження українського націоналізму. В українській діаспорі є лише два винятки - Олександр Мотиль та Мирослав Шкандрій, які об'єктивно писали про український націоналізм. Але вони ніколи не залучаються до полемічних дебатів, а другий має спільну рису з українськими науковцями він неактивний у соціальних медіа.

Є набагато більше західних науковців, які пишуть про український націоналізм, роблять це з дуже критичної точки зору. До таких належать Джон Павло Химка, Марко Каринник, Андреас Умланд, Антон Шеховцов, Андерс Пер Рудлінг, Тарик Амар та Гжегож Россолінські-Лібе. Зовсім недавно був оприлюднений цикл статей Джоша Коена, які здійснювали напад на "українських фашистів" та "антисемітизм" в Україні.

Іван Качановський в Університеті Оттави зробив кар'єру, викриваючи "український націоналізм" і продовжує далі рухатися в цьому напрямку, поширюючи міф, популярний у путінській пропаганді, що "Правий сектор" вбив Євромайданівців (а не міліцейський "Беркут", який служив режиму). Коли він сказав це в Альбертському університеті, його звинуватили в тому, що він є політичним технологом, а не академічним вченим.

Четвертий чинник полягає в тому, що "експертам", які давно викривають український націоналізм, засвідчується повага в установах України. Зокрема, Умланд є науковим співробітником Інституту Євроатлантичної співпраці у Києві на чолі з депутатом "Батьківщини" та колишнім міністром закордонних справ Борисом Тарасюком. На жаль, надання Умланду позиції у респектабельному аналітичному центрі дозволяє йому продовжувати довгострокові напади на український націоналізм, Інститут національної пам'яті Володимира В'ятровича та закони про декомунізацію в західних виданнях та на західних конференціях.

Аж до Євромайдану ці "західні експерти" писали про український націоналізм і розповідали, що основна загроза українській демократії виникла від західноукраїнського націоналізму та "Свободи".

Я був одним із небагатьох, котрі заперечували це, стверджуючи, що в Україні праворадикальні націоналістичні партії були непопулярними. Я виступав проти їхніх тверджень, заявляючи, що Віктор Янукович та Партія регіонів є найбільшою загрозою демократії в Україні. Це, безумовно, смішно, що палець вказував на Галичину, в той час, як у Криму завжди були поширені ксенофобія та расизм, що вам підтвердить будь-який кримський татарин. Під час президентства Януковича ці західні "експерти" вплинули на західну думку в численних засобах масової інформації та наукових статтях про Україну через їх перебільшення загрози від "Свободи" та українського націоналізму. Я, пам'ятаю, пояснював західним аспірантам, що нібито загроза українського націоналізму не має нічого спільного з реальністю й не варта дослідження, оскільки не є актуальною в Україні.

Пік цих нападів на український націоналізм стався в квітні 2013 року, за іронією, лише за вісім місяців до Євромайдану та менше, ніж за рік до військової агресії Путіна проти України. Конференція в Колумбійському університеті означила для обговорення російський та український націоналізм, але стала цілоденною атакою на український націоналізм. Я був єдиним промовцем, який стверджував, що в Україні існують різні типи націоналізму (а не тільки "Свобода"). Російський, панслов'янський та радянський націоналізми були більш насильницькими націоналізмами та більшою загрозою для демократії в Україні.

Після конференції я написав жорстку критику на організаторів. Ця критика не вплинула на так званих "експертів" українського націоналізму, які продовжують свої атаки до цього дня.

З моменту революції Євромайдану головною мішенню цих "експертів", які нападають на український націоналізм, став В'ятрович, Інститут національної пам'яті, який він очолює, і чотири закони про відмову від комунізації, прийняті в травні 2015 року. Умланд був особливо гучним та плідним - організував відкритого листа західних науковців, які атакують закони. Деякі з підписантів сказали мені, що вони підписали, навіть не читаючи законів! В'ятрович написав довгу і добре сформульовану відповідь на них.

Умланд, хоча є німецьким громадянином, але, здається, не в змозі зрозуміти паралелі між тоталітаризмом в нацистській Німеччині та комуністичному Радянському Союзі, він справедливо переконаний, що денацифікація у Німеччині є хорошим явищем, але в той же час вірить, що декомунізація в Україні є дещо неґативним явищем. Австрія не пройшла денацифікацію, що призвело до постійної популярності крайніх правих неофашистських партій, які ледь не прийшли до влади минулого року. Тим часом, у Німеччині крайні праві не є популярними.

Нещодавно Умланд знову написав довгу критику на В'ятровича та Інститут національної пам'яті У статті Умланд знову знущається з В'ятровича за те, що він не є "справжнім академічним вченим", що він є лицемірним, оскільки він сам публіцист і написав лиш кілька наукових статей та книг; а ще важливіше - він не має академічної посади.

Треба здійснити три зміни.

По-перше, центри українознавства в Північній Америці повинні встановити програми вивчення українського націоналізму. Ці програми, у свою чергу, повинні співпрацювати та інтегрувати українських вчених, які рідко отримують розголос в журналах та конференціях на Заході. Професор Роберт П. Маґочій, президент українських студій Університет Торонто, запропонував провести таку дослідницьку програму, яка б дійсно була надзвичайно іронічною, оскільки його роботу про русинів часто критикують українські депутати, такі, як Тарасюк, який забезпечує академічну респектабельність для найгучніших критиків українського націоналізму.

По-друге, українському уряду потрібно мобілізувати засоби масової інформації та українських вчених, щоб протистояти путінській пропаганді та нападам західних "експертів" на український націоналізм.

По-третє, Тарасюк (і тим самим "Батьківщина") та інші академічні та аналітичні центри в Україні більше не повинні забезпечувати респектабельність тих, хто робить кар'єру, нападаючи на український націоналізм.

Тарас Кузьо, спеціально для Gazeta.ua