Незручні нотатки сердитого патріота

Суспільну дискусію задають натовпи "зрадофілів" та "порохоботів"

Я – патріот своєї країни. Здавалося б, що тут такого, у нас наразі патріотизм ніби "в тренді". Але з точки зору людини, яка обрала для себе Україну ще тоді, коли її не було на карті світу і в її незалежність вірили лише "радикали" та "екстремісти", все виглядає не так.

Суспільну дискусію в країні задають два натовпи довбограїв, однаково далеких від патріотизму – "зрадофіли" та "порохоботи". А нечисленні патріоти губляться у цьому хорі та досі не спромоглися нав'язати суспільству свій кут світобачення.

Жити у світі зрадофілів просто. Ставиш собі на очі чорний жалібний фільтр, як той "удав, всьо відящій в мрачном свєтє" (Фазиль Іскандер), завідомо ставиш хрест на своїй країні ("неуспішна, народ - дурні лохи, влада продажна, зробити нічого неможливо"), і коли бачиш чергове скотство влади чи провал – розганяєш хвилю обурення. Складніше, коли щось відбувається всупереч всьому таки успішно. Зрадофілам дуже важко пояснювати перемоги України, адже у їхній бінарній картині світу "при цій владі" їх просто не може бути. Безвіз? Ні, ніколи не дадуть! Таки дали? Брехня, він не запрацює! Що, запрацював? Все одно тут десь на***ка, хай і неясно де.

Медреформа? Ні в якому разі! Все вигадане при цій владі може слугувати лише одному – пограбувати нас! Так нас усіх вже і так вщент пограбували, а медицина мертва та не забезпечує навіть мінімальних вимог? По фіг, у нас є стаття Конституції, вона не працює, але звучить красиво; а що у цій медреформі, ми не розбиралися, але нам і не треба – ми ж знаємо що при цій владі…

Армія не боєздатна, бо генерали крадуть, хлопці гинуть нізащо, бо на цій війні влада збагачується… Відбили чергові атаки ворога і просунулись уперед? Але ж аби влада схотіла, війни б вже давно не було.

І так далі до повного шаманського камлання без жодних спроб розібратись. І у висновку завжди повна тупа безнадія.

Жити у світі порохоботів складніше. Треба навчитись віртуозно дурити самих себе та пояснювати, чого раптом чорне - це біле. Але коли навчився, стає вельми комфортно. Можна увірувати у Премудрого Однотурового Батька Нації, вперто закривати очі на тотальну непереборну корупцію. В упор не вірити, що вона починається аж ніяк не з "окремих негідників на місцях", а таки з самої гори. Натомість тішитись нечисленним показовим виступам Генпрокуратури, які чомусь не доходять до суду. Можна зображувати з Першого великого полководця, "головнокомандувача Перемоги". І не бачити недієздатність верхівки МО та ГШ із совкових паркетних генералів, з яких "стратегічний геній Муженко-Іловайський" ще не найгірший. Так само не бачити, що армії бракує низки найнеобхідніших боєприпасів, що вона абсолютно не прикрита з неба, а натомість МО закуповує річкові (!) броньовані (!) катери (певно, ми очікуємо десанту на Київському водосховищі), за дивним збігом обставин виробництва заводу "Лєнкузня" (власник – Петро Олексійович).

Можна щоденно підміняти поняття та, де йдеться про відступ від здобутків революції та повернення схем "паперєдніків" або ж про повну консервацію недієздатної імітаційної системи, з мудрим виглядом розповідати про "повільний темп реформ, які потребують часу та терпіння". Якщо ви відчуваєте різницю між дуже повільним рухом, але в правильному напрямку, і прямо протилежним рухом, тоді вам важко бути порохоботом.

Можна в упор не бачити братання міністрів–"реформаторів" з їхніми "папєрєднікамі" (привіт Злочевському, він здається, першим пройшов вже повний "курс реабілітації" та публічно дає "майстер-класи" новій команді). Зрештою, можна всіх, хто не вміє бути сліпоглухонімим та не бачити скотства можновладців, записати в "агенти Пуйла". А всякий виступ проти влади вважати "російською диверсією". А коли стає неможливо заперечувати чергове відверте свинство, в хід іде "незаперечний" аргумент: так у нас же війна, чіпати владу ніззя, бо Путін прийде! Ага, от тут у порохоботів раптом з'являється та сама війна, яку досі ховають під "сором'язливою" назвою "АТО".

Вигадані світи зрадофілів та порохоботів густо населені міфічними істотами та казковими персонажами. В першому стадами бродять неіснуючі "Вальцмани", світом злочинно правлять МВФ, Гонтарєва та інші прояви "світової закуліси", які змовились проти нашого нещасного народу. В другому навпаки, на рожевих хмаринках яко фєєчки літають Розумні Генерали, Чесні Менти, та всі дружно чинять повільні, але незворотні реформи під орудою Батька Нації.

У зрадофілів та порохоботів більше спільного, ніж відмінного. В обох випадках відсутня система базових орієнтирів, СВОГО бачення долі країни, через призму якого оцінюється кожний конкретний факт та персонаж. Для зрадофіла все завідомо пропало, успіхи неможливі, а всі хто "нагорі" - вороги, від яких не може бути нічого доброго. Війна для зрадофіла ніби і є, але при тому в російську загрозу тут у тилу вірити не можна, бо ж "це згори спустили" і "цим Порошенко прикривається" (ніби від того, що хтось прикривається шубою, сніг на дворі стає вигадкою).

Для порохобота навпаки: всі хто нагорі завідомо поза критикою, а особливо Сам, Перший, "майже Гетьман" (виняток – якщо критика когось нагорі йде від Самого, отоді і порохоботи радісно засуджують мерзотника); коли знизу йде критика, то всьо "шатуни", якщо вже геть не випадає пришити "агента Пу", ну то - "корисний ідіот".

Головне, в обох випадках немає потреби думати власною головою – все наперед розкладене на дві нехитрі полички. Обидві сторони твердо "знають": одні що "від цієї влади добра не буває", другі що "все йде за мудрим планом, а проти - вороги".

Бути патріотом набагато важче та менш комфортно. Треба любити цю країну такою, як вона є. І бачити, якою вона має стати нашими зусиллями. А далі вже дивитись уважно, хто та що наближає її до цієї нової, омріяної якості, а що навпаки - віддаляє та стоїть на шляху. І тоді картинка спершу дуже ускладняється, бо з чорно-білої перетворюється на "п'ятдесят відтінків коричневого". А далі навпаки, стає дуже просто. З'являється універсальне мірило – те, якою ти бачиш свою країну завтра, за яку країну ти воював, виходив на Майдан тощо.

І кожна подія легко лягає у свою "лузу": безвіз стає незаперечною перемогою, бо наближає час, коли в країні набереться критична маса громадян з широким світоглядом, добре знайомих з функціонуванням нормальних успішних країн та готових запроваджувати побачене вдома.

Просування армії бодай на метр на схід – перемога, заслужена всіма бійцями на передку та всіма, хто їм допомагає. Наша армія у світогляді патріота – і не нещасна та незна-за-шо-гине, але і не "непереможна" парадно-імітаційна. Вона жива, вперта, героїчна, росте з майже нічого у 2014 до цілком боєздатної вже сьогодні. Але росте не як має бути, за планом, а "знизу вгору", значною мірою всупереч бездарним діям МО та ГШ, та однозначно всупереч тотальній корупції тилових генералів та "Оборонпрому".

І тоді медреформа стає поки що нездобутою, бо на дорозі мертвою бетонною стіною стоїть Рада (де сплелись у єдиний "фронт антиреформ" популісти від ЮВТ та Ляшка до "Опоблоку", та вся стара медична мафія Богомолець-Мусія-Шурди), але потенційно значною перемогою. Вона покаже, що у нас може діяти все те, що в успішних західних країнах, і що ми можемо з "совка з синьо-жовтим прапорцем" нарешті перетворитись на нормальне суспільство. І в цьому двобої Порошенко та Гройсман на стороні добра, і не важить з яких міркувань – важливо саме в цьому їх підтримати. І ця підтримка конкретних реформ аж ніяк не є індульгенцією за все інше, наприклад за розкрадання оборонного бюджету – але варто навчитись розрізняти "де мухи, де котлети".

Взагалі для патріота нема абстрактної "влади", яка або вся тотально погана, або вся ідеальна та поза критикою. Є цілком реальні міністри–реформатори. Інколи їх дії підтримує ПОП та/або Гройсман (а до того та/або Яценюк), інколи вони їх торпедують. Є так само цілком реальні міністри та нардепи – крадії бюджету у масштабі не слабшому за "папєрєдніків", при них є і "смотрящіє" з Банкової. І цей факт нічим не виправдовується та не має замовчуватись і толеруватись.

Узагалі для патріота вже у 2014-му році було очевидно, що Майдан не призвів до зміни суспільного ладу, а лише до заміни відверто кримінальної проросійської диктатури на владу інтелігентних прозахідних клептократів. Враховуючи стихійність та непідготованість Майдану, це і так значний результат. Це прогрес такого масштабу порівняно із всіма можливими альтернативами, що це не можна не вважати перемогою. Але цю перемогу ніяк не можна вважати остаточною. І без виконання вимог революції Гідності ми скотимось назад. При чому у випадку відкату є величезний ризик повного колапсу держави. Погодьтесь, це принципово відмінно і від зрадофільського "за-що-ми-там-стояли?", і від порохоботського "ми вже перемогли, все добре, тільки не шатайте, бо Пу прийде".

А ще є сірий бетонований прошарок середньої чиновної бюрократії, абсолютно непрацездатної, звичної виключно до імітації роботи. І саме їхня діяльність гальмує всі реформи у сферах, де проблема не у корупції. І пробити цей прошарок – завдання не менш складне, аніж було вигнати Янука. Тільки методи тепер обмежені рамками застарілого законодавства, добре прописаного саме цією публікою під свої інтереси. І не розуміючи проблеми цієї "третьої сили" оцінювати будь-які реформи взагалі несерйозно. А її ігнорують і зрадофіли, і порохоботи, бо вона ускладнює спрощену картинку.

У світогляді патріота немає ні абсолютних "злих акабів" (від британського "A.C.A.B." - гасло "All Cops Are Bastards", тобто "Всі копи — виродки", - ред.), ні тотального замилування "моєю новою поліцією". Є проміжна тимчасова ситуація, коли після старту дійсно успішної реформи і набору якісно відмінної від старої ментовки нової патрульної поліції відбувся різкий відкат назад. За спиною "нових копів" (вони дійсно такі як нам треба) провели майже тотальну (89%) переатестацію старої мусорні, і саме остання наразі домінує на всіх позиціях вище за дорожній патруль. Ми або проковтнемо це, і "нові копи" розчиняться у старій мусорській бидломасі і реформа зійде нанівець, або ж дотиснемо наступні кроки.

Реформа правосуддя завмерла на повному нулі, навіть не розпочата. І на відміну від порохобота патріот не може цього не бачити і вважає смертельно небезпечним із цим примиритись. Натомість у боротьбі з корупцією патріот бачить не лише те, що зрадофіл (нульовий поки що кінцевий результат), але і деякі нові інструменти (НАБУ, САП, НАЗК), яких ще недавно не існувало. В хороших руках вони можуть стати дійсно дієвим інструментом.

Е-декларації та система "ПрозоРРо" самі по собі не вирішують проблеми корупції. Але роблять нас поінформованими як ніколи раніше. Для патріота це – зброя в руках, фантастично корисний інструмент, якого ще ніколи не було в українського суспільства. Сама поява таких інструментів – однозначно перемога, але проміжна, тактична. А тепер слід навчитись цим інвентарем користуватись, доводити справу від поінформованості до правових та політичних наслідків – і тоді це буде стратегічна перемога.

Заборона "вкантактіка", "аднаглазінків", "Яндекса" та інших російських товарів на нашому ринку – однозначна перемога. На цю ж шальку терезів лягають проспект Шухевича та інші акти декомунізації та деколонізації країни, все те, що нарешті потроху вириває нас із задушливих отруйних обійм совка та Рашкостану.

А от "обнімашки" зі Злочевським, медвечуківсько-кличківські хрестини у лубянського попа тощо – таки зрада, як не крути. І те що кум Путіна представляє нашу країну на Мінських перемовинах – так само зрада, чим би її не прикривали.

Так само як не виправдаєш Свинарчука-Гладковського з його річковими катерами та тотальним розкраданням оборонного бюджету, виведення 800 мільйонів банківських коштів за сприяння НБУ, ахметовський "Роттердам +" та інші "схеми", жодна з яких не була б можливою без "височайшого" благословення. Це все – зрада, без лапок, і за неї треба відповідати як за зраду. Між іншим, як за зраду у військовий час – для патріота брехлива назва "АТО" для нашої війни за незалежність була і лишається неприйнятною, якими б "мудрими" конструкціями це не прикривали порохооботи.

Для патріота очевидно, що наша верхівка відверто зловживає російською загрозою для прикриття корупції та виправдання відсутності реформ у сферах, де вони загрожують їхнім бізнес-інтересам. "Військову карту" для контролю суспільства та уникнення критики Банкова розіграла по повній.

Але так само очевидно: попри фейковість документу "Шатун", практично всі викладені в ньому дії дійсно чиняться РФ (через Медвечука, але і багатьма іншими силами). Внутрішня дестабілізація дійсно є головною ставкою Кремля в Україні після програшу війни на Сході (а її РФ однозначно програла – кому це неясно, порівняйте плани "Новоросії" навесні 2014-го з нинішньою лінією фронту). І загроза "українського Сомалі" та/або заміни прозахідних клептократів на таких само, але контрольованих Кремлем, на превеликий жаль не є лише пропагандою Банкової. Тому патріоти не поспішають закликати робити "новий Майдан" або дострокові вибори (точніше, псевдовибори без реальної можливості обрати дійсно нову владу, бо це був би вибір з тих самих сортів лайна за тими ж правилами гри).

А без заміни корумпованої верхівки країни ми приречені буксувати на місці. І сьогоднішній клептократичний "фестиваль" не може тривати вічно, бо призведе до соціального вибуху з непередбаченими наслідками.

Тож патріоти шукають шлях не як виправдати та законсервувати нинішню верхівку, і не як зараз скинути її без адекватної альтернативи. А як сформувати цю альтернативу, і реалізувати програму революції без "махновщини" та "отаманщини". Це завдання складніше за "програми" як зрадофілів, так і порохоботів. Тому нас поки що значно менше. Але у підсумку ми бачимо нову, якісно відмінну країну, а не тупий стихійний бунт або консервацію сьогоднішнього лайна. Тому я вірю у нашу перемогу – перемогу патріотизму. До 2019 лишилось не так багато часу. Час братись до роботи – спокійно та з головою.

Євген Дикий, спеціально для Gazeta.ua