"Спасібо на хлєб не намажеш і в карман не покладеш, дєвочка"
Вперше я почула цей вислів на першому курсі у Львові. Вийшла з великою сумкою з поїзда. Миршавий дядечко каже — давай допоможу. Розповідав, що його мала — також студентка, може хтось їй допомагає. Проніс до трамвайної зупинки 50 метрів мою торбу. Подякувала. "Спасібо на хлєб не намажеш і в карман не покладеш, дєвочка" - хитро примружив око дядько. Вийняла з гаманця гроші, той витягнув сам 2-гривневу купюру. Проїзд в маршрутці тоді був 85 копійок.
Вдруге мені це сказав жеківський електрик. У квартирі вибивало світло, якщо вмикаєш більше двох лампочок. Відпросилася з роботи, пропустила ефір на радіо аби його дочекатися. Через три години прийшов. Мужик поколупався в щитку, намотав дротик - "жучок" на чорний патрон. Подякувала. Знову та фраза. "Спасібо на хлєб не намажеш, і в карман не покладеш". 20 гривень. Без слів.
А недавно. "Я тобі тут рабатьонку непогану підшукав. Знайому треба пару текстів рекламних написати - пише в аську давній знайомий. Заплатить добре". Зраділа, подякувала. "А спісібо в карман не кинеш. З тебе пиво". Йопт.
Навіщо тоді пропонувати допомогу, якщо це передбачає розрахунок? Тоді вже це не допомога, а продаж певних послуг без вказування їхньої ціни. А мені таке не підходить. В житті не казала і не буду такі вислови як цей і тому подібне. Захочуть люди розрахуватися — додадуть і поверх "дякую". А ні — не заслужено, значить. Коли ж навчимося робити щось без користі для себе...Почнімо з себе, може хтось візьме приклад.
Класний анекдот прочитала. Московський таксист, який підвозив Ніколая Валуєва, все-таки намазав на хліб "спасібо".
