Чечня, Грузія, Україна. Ця країна знову не дає жити

Двадцять два роки тому почалася Перша чеченська. Одинадцятого грудня 1994 року

П'ять років тому була Болотна і початок репресій.

Три роки тому - Майдан і українська війна.

Ця країна явно не дасть померти від нудьги.

Один полковник ніяк не заспокоїться, сидить у себе там на троні і все сипле й сипле нам в обидві руки нових воєн і нового лайна.

Мені пощастило, я не застав самої м'ясорубки Грозного. У Чечню я потрапив тільки в дев'яносто шостому, зв'язківцем, і зачепив її, загалом, по дотичній, але, блін, навіть і мені з моїм тодішнім везінням, вистачило більше ніж за очі. Нічого чорнушнішого, страшнішого і безнадійнішого, ніж війна, в моєму житті не було. Абсолютна безнадія.

Так, страшно помирати в сорок. Коли у тебе сім'я і донька. Але ще страшніше помирати у вісімнадцять. Коли ти ще й життя не бачив. Коли тільки-тільки вибрався з-під мамкиної спідниці.

Страшно помирати в сорок. Коли у тебе сім'я і донька. Але ще страшніше - у вісімнадцять. Коли ти ще й життя не бачив

Не можна посилати пацанів у вісімнадцять років на забій. Не можна цього робити. Просто не можна.

Курський вокзал. Літо-96-го. Я повертаюся в Чечню після короткої відпустки, яку мені дали через хворобу батька. Це востаннє я бачив його живим. Він помер у серпні дев'яносто шостого. Як раз коли почався штурм Грозного. Мені принесли телеграму про його смерть, коли наш зведений батальйон вже завантажували в вертушку. Наш полковий листоноша, Фунт, спеціально бігав розшукував мене. Зловив в останні хвилини. І я полетів у Москву на його похорон, а всі полетіли в Ханкалу. З дев'яносто шести чоловік назад повернулося сорок два.

Потім була Грузія. І я летів у вертушці з обгорілими тілами все тих же вісімнадцятирічних хлопців. Було спекотно, і одна трупна муха все намагалася залізти мені в об'єктив. Ця країна знову не дає жити. Ні своїм дітям, ні чужим.

І ось проходить двадцять років. І в Ростові й Єкатеринбурзі знову формують ешелони. І вони знову везуть смерть. Вже в іншу сусідню країну. Колись саму братню. І знову вбивають, вбивають, вбивають...

А на цьому самому Курському вокзалі все туди ж, на південь, їдуть "добровольці" з прочищеними зомбоящиком мізками. З цієї ж платформи, напевно, і їдуть. Адже це все те ж самий напрямок.

Трупи ця країна вміє укладати, як шпали. Вбивати вона вміє. Як своїх, так і чужих. У цьому їй не відмовиш.

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Роман Сініцин Волонтер
Олег Сенцов Режисер, сценарист, письменник
Анастасія Леухіна Голова ГО "Горизонталі", викладач Київської школи економіки
Світлана Фус Дієтолог
Микола Несенюк Журналіст
Погода