Чечня, Грузія, Україна. Ця країна знову не дає жити

Двадцять два роки тому почалася Перша чеченська. Одинадцятого грудня 1994 року

П'ять років тому була Болотна і початок репресій.

Три роки тому - Майдан і українська війна.

Ця країна явно не дасть померти від нудьги.

Один полковник ніяк не заспокоїться, сидить у себе там на троні і все сипле й сипле нам в обидві руки нових воєн і нового лайна.

Мені пощастило, я не застав самої м'ясорубки Грозного. У Чечню я потрапив тільки в дев'яносто шостому, зв'язківцем, і зачепив її, загалом, по дотичній, але, блін, навіть і мені з моїм тодішнім везінням, вистачило більше ніж за очі. Нічого чорнушнішого, страшнішого і безнадійнішого, ніж війна, в моєму житті не було. Абсолютна безнадія.

Так, страшно помирати в сорок. Коли у тебе сім'я і донька. Але ще страшніше помирати у вісімнадцять. Коли ти ще й життя не бачив. Коли тільки-тільки вибрався з-під мамкиної спідниці.

Страшно помирати в сорок. Коли у тебе сім'я і донька. Але ще страшніше - у вісімнадцять. Коли ти ще й життя не бачив

Не можна посилати пацанів у вісімнадцять років на забій. Не можна цього робити. Просто не можна.

Курський вокзал. Літо-96-го. Я повертаюся в Чечню після короткої відпустки, яку мені дали через хворобу батька. Це востаннє я бачив його живим. Він помер у серпні дев'яносто шостого. Як раз коли почався штурм Грозного. Мені принесли телеграму про його смерть, коли наш зведений батальйон вже завантажували в вертушку. Наш полковий листоноша, Фунт, спеціально бігав розшукував мене. Зловив в останні хвилини. І я полетів у Москву на його похорон, а всі полетіли в Ханкалу. З дев'яносто шести чоловік назад повернулося сорок два.

Потім була Грузія. І я летів у вертушці з обгорілими тілами все тих же вісімнадцятирічних хлопців. Було спекотно, і одна трупна муха все намагалася залізти мені в об'єктив. Ця країна знову не дає жити. Ні своїм дітям, ні чужим.

І ось проходить двадцять років. І в Ростові й Єкатеринбурзі знову формують ешелони. І вони знову везуть смерть. Вже в іншу сусідню країну. Колись саму братню. І знову вбивають, вбивають, вбивають...

А на цьому самому Курському вокзалі все туди ж, на південь, їдуть "добровольці" з прочищеними зомбоящиком мізками. З цієї ж платформи, напевно, і їдуть. Адже це все те ж самий напрямок.

Трупи ця країна вміє укладати, як шпали. Вбивати вона вміє. Як своїх, так і чужих. У цьому їй не відмовиш.

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Олександр Поліщук Військовий дипломат, аналітик Фонду "Майдан закордонних справ"
Андрій Таїцький Викладач англійської мови. Працює у В'єтнамі
Сергій Тарута Народний депутат, лідер партії "Основа"
Вероніка Мудра Голова громадської організації "Біла Стрічка"
Іван Семесюк Художник, письменник, музикант
Погода