Дорожня карта в нікуди
Ключова задача Росії - залишити Україну в орбіті свого впливу. Для цього вона хоче одержати гарантії: формально-політичні і військові
По факту останніх перемовин в Нормандському форматі, заяв україського міністра Клімкіна та інтерв'ю президента Порошенка.
Спілкування з журналістами, як на мене, було маніпулятивним та не дуже щирим. Навіть якщо можна погодитися з деякими ключовими думками, все одно дивно чути, що президент Прошенко завжди мав на увазі під "контролем над кордоном" - "контроль з боку ОБСЄ", або численні мантри про те, що "Мінську немає альтернатив".
Але про "альтернативи" скажу трохи пізніше.
Перш за все, поки ще не складена "дорожня карта", положення якої озвучуються, несе у собі значні небезпеки. І не тільки для України.
Чому постало питання про "контроль над кордоном", і чому Росія так вперто відстоює його в якості "останнього етапу" вже "після виборів".
Фактично, так Росія відстоює вигідний їй формат. Смисл його: як так "піти" з Донбасу, аби лишитися там назавжди. Причому, лишитися не просто так, а у форматі військової сили, через яку Росія буде постійно тиснути на Україну.
Ключова задача Росії - залишити Україну в орбіті свого впливу, чи, як мінімум, зробити її на деякий час "сірою зоною". Для цього вона повинна одержати гарантії. І гарантії Росія хоче двох видів: формально-політичні. Мова про зміни в Конституції України, які би гарантували "особливий статус" Донбасу. Це би дозволило Москві тримати в руках частину України, і використовувати цю частину як фактор української політики.
Але в Росії розуміють, що самі по собі політичні гарантії - це ніщо. Вони знають, що закони в Україні поважають не більше, ніж у самій Росії. І у нас можуть схвалити будь-що, а потім скасувати, наприклад, через Конституційний Суд. Тому політичні гарантії - швидше для Заходу.
А для самої України у них у запасі "військові гарантії" - тобто постійна військова присутність, закамуфльована у вигляді "народної міліції" та інших збройних формувань на території окремих районів Донбасу.
По суті, питання "контролю кордону" - це якраз про все це. Закриєш кордон, роззброїш та виведеш війська - і все. Більше у Росії не буде аргументів тиснути на Україну.
Що пропонується. Пропонується аморфний "контроль" ОБСЄ, хоча всім відомо, що ОБСЄ контролювати щось не може. Ну не може - і все. Нічого з цим не поробиш.
Відповідно, якщо ми йдемо на цей сценарій, який зараз озвучив президент Порошенко (вибори під "котролем над кордоном ОБСЄ" із передачою його потім Україні), то ми повністю граємо у російську гру з очікуваним результатом.
Вибори легалізують становище. Російські війська там закріплюються. Може, після виборів вони і допустять 2,5 прикордонника на кордон, які не матимуть ні ресурсів, ні можливостей контролювати переміщення військ.
У результаті, як тільки Київ буде озвучувати щось, що не подобатиметься Москві, якійсь "голова місцевого самоуправління Донецька" у відовідь погрожуватиме війною. План дій щодо НАТО? Війна. Безвіз з ЄС? Війна. І т.д. І зрозуміло, що цей шантаж будуть чути не тільки у Києві, але й у ЄС, і блокуватимуть будь-які дії щодо руху України в західному напрямку.
То що робити?
Коли президент говорить, що Мінську немає альтернативи, він і правий, і не правий. Справді, виходити з переговорного процесу для України у нинішній ситуації не доцільно. Але чи означає це, що потрібно сліпо виконувати все, що там написано?
Коли президент говорить, що Мінську немає альтернативи, він і правий, і не правий. Справді, виходити з переговорного процесу для України у нинішній ситуації не дуже доцільно. Але чи означає це те, що потрібно сліпо виконувати все, що там написано? Тим більше, що Мінські домовленості вже зірвані. Вони мали бути виконані до кінця 2015 року, але потім їх "продовжили" явочним порядком. Значить, все можна корегувати?
Що повинна позначити Україна в якості власної позиції, і що може знайти розуміння серед західних партнерів?
Той сценарій, якій вони зараз пропонують - не вигідний нікому, окрім Росії, адже він не заморожує конфлікт, а відкладає. І новий буде ще більш жорстоким і руйнівним, ніж він був донедавна.
Не можна примусити Україну танцювати під "путінську дудку". Зрештою, після чергового етапу шантажу з боку ОРДЛО можуть початися процеси, результати яких ніхто не спрогнозує. Крім того, настільки явна капітуляція похитне довіру до влади в Україні (якої немає і так).
Тому треба запитати: чи потрібна Німеччині і Франції нова Сирія у центрі Європи?
Далі, що найважливіше. Це реальне припинення війни і гарантії того, що вона не відновиться. Домогтися цього можна кількома шляхами, але всі вони передбачають виведення російських військ і роззброєння незаконних формувань на Донбасі.
Якщо наші партнери не хочуть допускати проведення цього руками української армії - нехай вводять миротворчу місію. Адже конроль над кордоном - це не самоціль. Головне - виведення окупаційних контингентів з території України.
Ми повинні наголошувати, що будь-які дії без реального виведення іноземних військ, по-перше, суперечать духу Мінських домовленостей, по-друге - не можуть забезпечити реальний мир, а лише відкладають конфлікт, навіть не заморожуючи його.
Отже, на цьому і треба наголошувати. Логіка має бути такою. Виведення військ Росії - роззброєння - і вже потім якісь вибори. Якщо обрати таку логіку, то коли буде взятий під контроль кордон, не настільки важливо.
