Тарас Кузьо
Професор Національного університету "Києво-Могилянська академія"
14.09.2016
7084
3

Чому Ложкіну потрібна Європа, а Європі не потрібен Порошенко

Ложкін зрозумів, що українська історія повторює себе і не захотів бути причетним до приниження Порошенка на виборах 2019 році

Колишній голова президентської адміністрації Борис Ложкін став одним із тих українських політиків, хто вирішив викласти свої думки на папері й опублікувати книжку. В середині 1990-х рр., одразу після приходу до влади Леоніда Кучми, Дмитро Табачник, Дмитро Видрін, Володимир Гриньов та інші написали кілька ідеологічно забарвлених книг про те, як Кучма відрізнявся від свого "націоналістичного" попередника Леоніда Кравчука.

Табачник і компанія писали російською мовою і, на відміну від Ложкіна, ніколи не могли би подумати надрукувати свої праці українською чи англійською. Табачник і подібні до нього не вірили, що Україна може вижити без євразійських ринків, у той час як Ложкін головним двигуном економічного росту України вважає Європейський Союз (с. 192). Протягом останніх двадцяти років українські лідери у дечому досягли прогресу, хоча варто зазначити, що в цьому їм допоміг Володимир Путін і його агресивне руйнування міфу про "братські народи".

Ложкін зауважив, що президент Петро Порошенко зробив дві помилки: по-перше, недооцінив російську загрозу та, по-друге, не продав свій бізнес. Російська проблема стосується тісних зв'язків Ложкіна і Порошенка із Віктором Януковичем і Партією регіонів. Однак цю помилку вони здійснили не в 2014 р., а у 2010 р., коли, за словами Ложкіна, у них був "стриманий оптимізм", оскільки "Янукович, здавалося, виніс уроки зі своїх колишніх помилок" (с. 58).

У зв'язку з цим у мене виникає питання, чому я, мешкаючи на Заході, розумів, що Янукович не змінився, і передбачав, що, прийшовши до влади, він побудує мафіозну державу та дозволить Росії отримати контроль над українськими силовими службами, а Росія намагатиметься анексувати Крим.

Очевидно, що Ложкін і Порошенко не хотіли бачити справжню натуру Януковича, оскільки погодились із тодішнім президентом Віктором Ющенком, що він (Янукович) кращий за Тимошенко. Їхня ненависть до Тимошенко була сильнішою, ніж турбота про Україну.

Мало того, Ложкін, Порошенко та їхні партнери вели бізнес із представниками донецького клану. Ложкін визнає, що Михайло Добкін і Геннадій Кернес – два одіозні члени Партії регіонів з його рідного Харкова – "виявилися моїми колегами у міській раді Харкова" (с. 54). Ложкін пише, що сьогоднішня Верховна Рада – "не місце комуністам і одіозним членам Партії регіонів" (с. 94). Однак це виглядає нещиро, бо Партія регіонів продовжує існувати у вигляді Опозиційного блоку, який регулярно голосує так, як вигідно Порошенку та його команді. Також не варто забувати, що представники газового лобі, які контролюють половину Опозиційного блоку, отримали імунітет від переслідувань під час відомої зустрічі з Порошенком у Відні у березні 2014 р. – усього за кілька тижнів після кривавих подій Євромайдану.

Ложкін схвально ставиться до Опозиційного блоку як до представників східної України, що дозволяє Порошенку запевняти Захід в інклюзивності політичного процесу в Україні. Однак це невірний підхід до проблеми. Зрозуміло, що схід і захід країни повинні мати політичне представництво, однак чому цю роль мусять відігравати представники старої мафії та зрадники власної держави, а не справжні проєвропейські реформатори?

Ложкін, Порошенко та їхні партнери по бізнесу співпрацювали з Януковичем й іншим способом, коли Порошенко був міністром економіки в уряді Миколи Азарова. Вони знали одне одного ще з 2000-2001 рр., коли Порошенко програв змагання за лідерство в новоутвореній Партії регіонів саме Азарову.

Ложкін згадує "контракт", згідно з яким він продав "United Media Holding group" (UMH) Сергієві Курченку, якого зараз розшукують за серйозні злочини. Чи дійсно Ложкін хоче переконати нас у тому, що навіть у листопаді 2013 р. – того ж місяця, коли почався Євромайдан – він не знав, що Курченко був мафіозним шахраєм? При цьому Ложкін згадує, що Курченко вважав себе новим Рінатом Ахметовим (с. 60).

UMH зруйнував хороший журнал ("Корреспондент") та доклався до радянізації та русифікації в Україні – так само, як це робить телеканал "Інтер" за вказівкою своїх власників із газового лобі. Ложкін захищає рішення UMH публікувати українські версії радянських газет таким чином: "ми привчали нашу аудиторію, яка ностальгувала за СРСР, до думки, що вона живе в іншій країні" (с. 55). Однак цей аргумент настільки слабкий, що вкотре підтверджує, наскільки для команди Ложкіна–Порошенка доходи і бізнесові інтереси важливіші, ніж становлення української національної ідентичності.

Вочевидь, найскладнішим для Ложкіна було писати про верховенство права і корупцію. Він відмічає прогрес, зокрема у запуску системи "Prozzoro", перетворенні міліції на поліцію, створенні Національного антикорупційного бюро і Національного агентства з питань запобігання корупції та очищенні банківської системи. Однак увесь прогрес переважно було досягнуто внаслідок тиску з боку українського громадянського суспільства, журналістів і проєвропейських партій, з одного боку, та західних держав і міжнародних організацій, з іншого боку – не завдяки політичній волі Порошенка. У "Transparency International Ukraine" мені сказали, що поставили би Порошенку 6 із 10 балів.

Однак Ложкін втрачає міцний ґрунт під ногами, коли обговорює реформу Генеральної прокуратури, оскільки після Євромайдану спочатку партія "Свобода", а згодом Порошенко призначили чотирьох некомпетентних і корумпованих генеральних прокурорів (Олега Махніцького, Віталія Ярему, Віктора Шокіна і Юрія Луценка). Ложкін називає одіозного Шокіна "одним із найкращих представників старої системи" (с. 119). З ним не погодились би більшість українців, колишній посол США в Україні Джеффрі Пайєтт, а також ЄС і МВФ, які публічно вимагали його відставки.

Ложкін також вводить читачів в оману з приводу українсько-американського юриста Богдана Вітвіцького, який претендував на посаду керівника Національного антикорупційного бюро. Ложкін пише, що Вітвіцькому не запропонували цю посаду, бо у свої 67 років, згідно з українським законодавством, він був застарий для неї, а зміна закону створила би поганий прецедент. Однак невдовзі після публікації книжки Ложкіна Порошенко змусив парламент змінити закон про прокуратуру, аби дозволити людині без вищої юридичної освіти (Луценку) стати генеральним прокурором. Насправді Порошенко і його команда боялись того, що дуже досвідчений іноземець керуватиме Національним антикорупційним бюро.

Розмірковуючи про корупцію, Ложкін пише, що її буде зменшено завдяки побудові "нового економічного порядку – прозорого, ринкового, без привілейованого доступу будь-кого до державних ресурсів" (с. 142), в якому держава більше не буде джерелом збагачення олігархів. Водночас детальне розслідування бізнес-імперії Порошенка свідчить, що Ложкін або наївний, або нещирий). У розслідуванні наведено докази того, що Порошенко і його партнери по бізнесу продовжують заробляти на державних контрактах.

"Порошенко розмиває лінію між бізнесом і політикою, повсякчас перешкоджає антикорупційним ініціативам, а пов'язані з ним бізнесмени і політики продовжують процвітати в час, коли українська економіка перебуває в найгіршій кризі з часів здобуття незалежності у 1991 р.", – йдеться у статті.

"Боротьба з корупцією – це, мабуть, єдиний спосіб забезпечити народну підтримку нинішньої влади", – пише Ложкін (с. 122). Очевидно, саме тому він пішов зі своєї посади, не чекаючи наступних президентських виборів 2019 р., які Порошенко програє, бо не боротиметься з корупцією на високому рівні. Приблизно тоді ж, коли Ложкін подав у відставку, Порошенко за рівнем популярності впав на третє місце, поступившись Тимошенко і Юрієві Бойку. Маючи два з половиною роки до наступних виборів, Порошенко повторює шлях Ющенка напередодні виборів 2010 р., на яких тодішній президент посів жалюгідне п'яте місце.

Ложкін зрозумів, що українська історія повторює себе і не захотів бути причетним до приниження Порошенка на виборах 2019 р.

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

3

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Дмитро Ярош Командувач Української добровольчої армії
Віктор Лещинський Президент Національного експертно-будівельного альянсу України
Олег Романчук Публіцист
Володимир Ярославський Шеф і керуючий партнер ресторану "Lucky"
Ольга Айвазовська Голова громадянської мережі "Опора"