Радянські гордієві вузли рубатиме час

Головне відчуття після поїздки в Узбекистан, – це відчуття хиткості існуючого порядку. Країна збудована за пірамідальним принципом, але ця геометрична фігура перевернута і спирається на землю не широкою основою, а гострою верхівкою. Якщо з першою особою держави щось станеться, багатотонна надбудова впаде

На приїжджого Узбекистан справляє враження країни застиглого часу. Для туриста цей регіон виглядає привабливо: східна екзотика в пострадянській обгортці, дешеве громадське харчування і копійчане таксі, недорогі готелі та розвинена інфраструктура, промтоварний дефіцит уживається з продуктовою різноманітністю. Але над усім цим панує відчуття швидких, а головне – неминучі і необоротних змін.

Під час моїх поїздок до Ташкенту, Бухари і Самарканду місцеві розповідали про культ особи президента Іслама Карімова. Йому не ставлять пам'ятники, як у Туркменістані, а вздовж доріг не висять білборди з його портретами, але опозиції в цій колишній радянській республіці немає як явища: ідеологічні відмінності декількох існуючих партій – чисто косметичні, - пише Павло Казарін для "Крим. Реалії".

До того ж, у розповідях місцевих миготять згадки про специфіку особистості Карімова. Кажуть, що його авторитарність доповнюється експресивністю – міністру-невдасі може стати в нагоді уміння ухилятися попільнички, що летить у нього прямо під час засідання. Якщо глава держави підвищить голос на чиновника – це рівноцінно наказу про звільнення.

Ситуація доходить до того, що його власні міністри і голови районних адміністрацій бояться перепитувати і уточнювати найвищі розпорядження. У підсумку президентська рекомендація "привести парк до ладу" може призвести до тотальної вирубки багаторічних платанів, після чого під час повторного візиту оскаженілий незрозумілістю сановників глава держави звільняє їх з посад. Тому що він насправді мав на увазі "встановити урни", але ніхто не зважився перепитати і уточнити.

При цьому в радянському Узбекистані Карімов безжально давив будь-які паростки ісламських доктрин. Релігійне життя проходить під пильним контролем адміністративного апарату. Все це доповнюється пропагандою в кращих традиціях невибагливого радянського ідеологічного кіно.

Ось один із сюжетів фільму місцевого телебачення: молодий лейтенант приїжджає з дружиною по закінченні училища у віддалений гарнізон, рекомендує себе з кращого боку і старанно навчає бійців. У цей самий час через гори пробирається банда бородатих ісламістів і починає глумитися над мирними жителями. Доблесна армія громить чужинців за допомогою лояльного місцевого населення. У фіналі всі щасливі, мир переміг, а головна інтрига сюжету полягала в тому, що під маркою експорту віровчення бородані займалися наркоторгівлею. Невибаглива художня цінність стрічки заповнюється ідеологічно вивіреним курсом, який за Карімова вважався гарантією хиткої стабільності в країні.

Узбекистан, який лише в радянський час отримав нинішні географічні межі, багато в чому залишається поліанклавною територією

При цьому Узбекистан, який лише в радянський час отримав нинішні географічні межі, багато в чому залишається поліанклавною територією. Ташкентські узбеки вважають за краще одружуватися лише на своїх землячках, точно такої ж лінії поведінки дотримуються жителі Самарканду і Бухари. І ця клановість дає результати – у вищому керівництві країни є свої групи земляцтв, яких від явної боротьби з конкурентами утримує лише хиткий статус-кво і фігура чинного президента.

Багаторічна позиція шпагату між інтересами США і Росії призвела до того, що узбецьке керівництво не цурається таких рухів, які навряд пробачили б будь-якій іншій республіці колишнього Союзу. Влада країни відібрала завод "Деу" у Південній Кореї, пивзавод "Балтика" у росіян, а за відмову посилити тиск на представників ісламського руху Узбекистану, що емігрували до Туреччини, всіх представників турецького бізнесу за тиждень вигнали з країни.

Незважаючи на всю резонансність вчинків, керівництву республіки це фактично "зійшло з рук". Хіба що великі інвестори тепер значно обачніше вибирають середньоазійську країну для своїх капіталовкладень.

Взагалі, місцевому бізнесу не позаздриш. Головна загроза для підприємців – чиновники. Дрібному бізнесу вони заважають перерости в середній, а середні і великі підприємці завжди стикаються з ризиком, що їх бізнес відбируть. Тут високий рівень тіньової економіки, а демонструвати достаток не прийнято не через національну традиційну скромність, а через цілком обґрунтоване бажання не розкривати власну заможність.

З тіньовою економікою держава теж намагалося боротися – з перемінним успіхом. Усі, хто офіційно оформлений, отримують зарплату на картку. Причому готівкою отримвти в банкоматі можна лише половину суми – все інше доведеться витрачати безготівково. Розрахунок у держави простий – змусити перейти в правове поле всю багатомільйонну армію ринкових торговців. З одного боку, результат є – в Ташкенті на ринку багато продавців приймають оплату через термінал. Але сказати, що таке рішення стало панацеєю, буде перебільшенням.

У країні зберігаються два валютні курси. Один – офіційний: нудьгуючі тітоньки в нечисленних кіосках оживають лише при появі законослухняних туристів із далекого зарубіжжя. Усіх інших на кожному кроці чекають вуличні міняйли, які пропонують туристам продати долари майже вдвічі дорожче офіційних розцінок. Офіційно ж купити валюту в країні й зовсім не вийде, єдиний вихід – йти на уклін до того ж сумнозвісного "чорного ринку".

Держава взагалі звикла досить щільно контролювати щоденну сутолоку буднів. Двічі на тиждень дільничні роблять поквартирний обхід з перевіркою паспортного режиму – в тому ж Ташкенті заборонено прописуватися іногороднім узбекам. Служба в міліції і армії вважається престижною – крім досить високих за місцевими мірками зарплат вона гарантує головну преференцію за місцевим середньоазіатським мірками – здобуття влади. Що, в свою чергу, тягне за собою як повагу сусідів, так і можливості "додаткового заробітку".

Але головне відчуття, яке залишається після поїздки в Узбекистан, – це відчуття хиткості існуючого порядку. Країна збудована за пірамідальним принципом, але ця геометрична фігура перевернута і спирається на землю не широкою основою, а гострою верхівкою. Якщо з першою особою держави щось станеться, багатотонна надбудова впаде, ховаючи під собою всіх, хто роками проривався вгору. І навіть традиційне чиношанування узбецького менталітету зовсім не може вважатися гарантією від потрясінь.

Якщо сценарій нестабільності візьме верх, це позначиться в тому числі і на Крим

Відхід Іслама Карімова може втілити в життя різні сценарії. Може бути, ми виявимо через якийсь час новий консенсус еліт – і будемо заучувати нове прізвище узбецького президента. Можливо, цього не станеться – і країна скотиться в тривалу боротьбу за владу, а ісламське підпілля, до того ж, сприйме відхід Карімова як шанс для боротьби зі світським державним апаратом.

І якщо сценарій нестабільності візьме верх, це позначиться в тому числі і на Крим. Тому що в Узбекистані досі живе кілька десятків тисяч кримських татар. Мова про тих, хто до останнього не прагнув репатріюватися на півострів, не бажаючи залишати налагоджений ще в радянський час побут. Але якщо система піде в рознос, то цілком може бути, що Крим зіткнеться з новою хвилею вимушених переселенців, до яких можуть додатися ті етнічні узбеки і представники змішаних сімей, які вирішать знайти більш спокійне місце для себе.

Зрештою, радянські гордієві вузли так ніхто остаточно і не розв'язав. І тепер ми можемо стати свідками того, як час почне їх розрубувати.

Copyright © 2016 RFE / RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода