Важка і тривала політична смерть третього аватара розпочалася 27 лютого 2015 року в Ніч Сил Спеціальних Операцій ритуальним вбивством неподалік від Червоної площі лідера опозиції Бориса Нємцова. Чи не тому, що це було першим його тяжким злочином. А тому, що воно послужило сигналом до першого серйозного виступу проти нього значної частини спецслужб.

Сталін керував 31 рік. Брежнєв - 18 років. Путін - вже майже 17, якщо рахувати з дня його призначення прем'єр-міністром Росії і наступником Єльцина. Протягом свого життя, яке виявилося довгим, мені довелося спостерігати (як пересічного політизованого обивателя - підлітка, дорослого і літньої людини) смерть кожного з них. Особисті враження доповнювалися читанням мемуарної та історичної літератури. Дуже різні люди і різні обставини. Але всі три смерті шикуються в якийсь єдиний смисловий триптих довгого прощання з досвідченим комуністичним століттям (1917-2017). Трагедія комунізму, його фарс і його постмодерністський абсурд, - пише Андрій Піонтковський для американського видання "7 днів".

За сотню років великі лиходії Революції (Ленін, Троцький, Сталін) спочатку перетворилися на смішних безпорадних старців (Брежнєв, Андропов, Черненко), а потім, окропивши себе живою водицею номенклатурної приватизації, обернулися на молодих сексуальних нафтотрейдерів з хокейними ключками (Путін, Ротенберг, Тимченко) . Ці реально конкретні пацани і є справжніми спадкоємцями Жовтня, остання генерація його вождів, закономірний і неминучий результат еволюції "нового класу". Життя після смерті вдалася.

Це для них десятки мільйонів жертв столітнього експерименту (лузерів, в їх термінології) угноїли грунт. Їм нічого більше бажати. Для них настав персональний фукуямівський кінець Історії. У них немає і не може бути проекту майбутнього. Вони вже у вічності. Як же, виявляється, мав рацію Свидригайлов, коли говорив, що вічність може виявитися сільською закоптілою лазнею з повзаючими по кутах набряклими павуками! У нашому випадку - ветеранами дрезденської резидентури, кооперативу "Озеро" і їхньою "ліберальною" обслугою, яка складає вірнопідданські доповіді про благодатний десятирічний занепад. Чорна діра російської історії. У найближчі роки - а може бути, і місяці - вже після політичної смерті третього аватара ми дізнаємося, чи поглинула ця діра Росію назавжди, чи в неї все-таки залишився шанс вирватися з неї відчайдушним зусиллям. І щоразу - в 1953-му, в 1982-му, в 2016-м - близьку смерть сакрального фараона першою передчувала і приходила в хвилююче збудження зграя наближених, спраглих перехопити владу.

Путін ще щодня плаває в басейні, але від нього вже смердить політичною смертю. І шакали це прекрасно відчувають

Зима 1952 року взагалі була одним з найдраматичніших періодів в російській, а може й світовій історії. Вождь, який божеволів, задумав холокост в масштабах СРСР, нову нещадну чистку номенклатури і Третю світову війну. Але послабивши через вік хватку над спецслужбами, наблизив свій кінець. У 1982 році інтригувати проти вмираючого Брежнєва став шеф КДБ Андропов, який сам вже знаходився біля дверей труни, але був ще підключений до життєзабезпечуючою апаратурі . Важка і тривала політична смерть третього аватара розпочалася 27 лютого 2015 року в Ніч Сил Спеціальних Операцій ритуальним вбивством неподалік від Червоної площі лідера опозиції Бориса Нємцова. Чи не тому, що це було першим його тяжким злочином. А тому, що воно послужило сигналом до першого серйозного виступу проти нього значної частини спецслужб.

Чекісти заарештували кадирівських бойовиків, безпосередніх виконавців злочину, і намагалися просунутися вгору ланцюжком організаторів і замовників, принаймні аж до Кадирова, не тому, що попіл убієнного стукав їм у серце. А тому, що вони вирішили скористатися цим вбивством для розгорнутої атаки на путінський "Проект Кадиров", яким генерали спецслужб були вкрай незадоволені з самого початку, вважаючи, що той позбавив їх "перемоги" в Чечні.

"Проект Кадиров" існує вже більше десятиліття. Кадирова-батька силовики, швидше за все, гримнули на трибуні в День Перемоги 2005 року. Але чому ж саме зараз вони осміліли і зважилися кинути Путіну відкритий і публічний виклик? А тому, що на вершині влади вже добре знають те, про що поки не здогадуються щасливі телепузики, яким розповідають про великі геополітичні перемоги Росії, яка встає з колін. Путін ще щодня плаває в басейні, але від нього вже смердить політичною смертю. І шакали це прекрасно відчувають.

Так і путінський режим міг би пробігти на своїх кривих ніжках ще якусь дистанцію, кожним додатковим роком свого існування незворотньо руйнуючи шанси на майбутнє Росії. Якби не спіткала його українська катастрофа

Авторитарні персоналістські режими можуть багато. Майстерно комбінуючи оруеллівські і хаксліанскі маніпуляційні технології, вони здатні досить довго підтримувати у своїх ізольованих ареалах "політичну стабільність", що плавно переходить в омертвіння соціуму. Але диктатура не може пережити явного зовнішньополітичного ураження (неважливо, якого характеру - військового, економічного, ідеологічного, морального). Таке ураження автоматично десакралізує першу особу, руйнує структуроутворений міф про непогрішність вождя і проекту в цілому. Спрацьовує безжальна логіка систем, родинних за духом, - кримінальних спільнот. Опущений пахан вже не пахан.

Так і путінський режим міг би пробігти на своїх кривих ніжках ще якусь дистанцію, кожним додатковим роком свого існування незворотньо руйнуючи шанси на майбутнє Росії. Якби не спіткала його українська катастрофа. Неможливо не згадати у цій зв'язці роникливе зауваження Андрія Амальріка, зроблене близько півстоліття тому: "Чому всяке внутрішнє старіння з'єднується з крайньою зовнішньополітичною амбітністю, мені відповісти важко. Може бути, в зовнішніх кризах шукають виходу з внутрішніх протиріч. Може бути, навпаки, та легкість, з якою пригнічується усілякий внутрішній опір, створює ілюзію всемогутності. Може бути, що потреба мати зовнішнього ворога, котра виникає з внутрішньополітичних цілей, створює таку інерцію, що неможливо зупинитися, - тим більше, що кожен тоталітарний режим старіє, сам цього не помічаючи".

Фатальною помилкою путінського режиму стала не стільки навіть сама анексія Криму, скільки її презентація urbi et orbi в знаменитій промові Путіна 18 березня 2014 року і його подальших виступах як першого кроку в реалізації неоімперської концепції "Русского мира". Спочатку у Путіна було конкретне прагматичне завдання - блокувати європейський вектор розвитку України, в жодному разі не дозволити цій країні вирватися з євразійської мережі кримінальних паханатів, вибравши сучасну модель економічної і політичної конкуренції. До 18 березня Путін і не думав про історичну місію збирача земель російських, але незабаром він став заручником оприлюдненого ним в серії промов та інтерв'ю міфу "Русского мира".

Правління Путіна починалося війною, розв'язаною оточенням Єльцина, щоб привести свого ставленика до влади. Правління Путіна закінчується війною, яку він розв'язав сам

Романтичне перезавантаження системоутворюючого міфу виявилося фатальним, воно вимагало динаміки, картини всесвіту, який безперервно розширюється. Статика, будь-який натяк на відступ смертельні для диктатора, породжують якраз серед найпалкіших прихильників страшну підозру "Цар несправжній!". Тому була негайно намічена наступна після Криму мета експансії - "Новоросія", споконвічно російські землі, незаконно передані Україні жидобільшовиками, Бог їм суддя, після революції 1917 року. Але росіяни в Україні у своїй більшості відкинули ідеї "Новоросії" та "Русского мира", підтримали антикримінальну революцію і проявили себе патріотами української держави. Правління Путіна починалося війною, розв'язаною оточенням Єльцина, щоб привести свого ставленика до влади. Правління Путіна закінчується війною, яку він розв'язав сам, щоб утриматися при владі і зробити її довічною. Обидві війни він по-різному, але однаково ганебно програв. Всі повітряно-космічні вправи в Сирії - всього лише жалюгідна спроба припудрити фундаментальну поразку в Україні продовженням фейкового телевізійного банкету.

У подібних ситуаціях силові клани стандартно переходять від боротьби за вплив на вождя до боротьби за владні позиції після вождя. Саме ескалацію цього процесу ми спостерігаємо в останні місяці і особливо в останні тижні. Темп подій зростає. У своєму попередньому тексті для Радіо Свобода я зафіксував хроніку подій і поточний стан битви кремлівських престолів на 5 квітня. Ось пейзаж: спроба Путіна і Бастрикіна закрити розслідування вбивства Нємцова сміховинним призначенням організатором та замовником побіжного водія Мухудінова. У відповідь сенсаційне підвищення силовиками рівня протистояння, злив ними через "Нову газету" і доповідь Яшина добре підкріпленого оперативною інформацією доносу на свого бойового товариша вірного зброєносця Путіна і близького друга Кадирова генерала армії Золотова. Золотов фактично названий організатором вбивства, і, отже, Путіна можна назвати замовником. Це - оголошення війни без правил і на взаємне знищення. Особливо в той момент, коли готується міжнародне розслідування вбивства Нємцова. Розлючений Путін перепризначив на новий термін Кадирова, як знак недовіри до своєї alma mater ліквідував дві чекістські контори і сформував свою опричнину з 400 000 бійців, які отримали право стріляти в натовп і підлеглих особисто Золотова. А Золотов був призначений постійним членом Ради безпеки, Політбюро ЦК КПРС сучасної Росії.

Все це дозволяє мені в такий спосіб охарактеризувати ситуацію, що склалася під кремлівським килимом, станом на ранок 6 квітня 2016 року: країною править трійка - Путін, Золотов, Кадиров - з надзвичайними повноваженнями. Ця трійка правила ... рівно до 11 квітня, коли на президентському сайті з'явився указ з поправками до указу від 5 квітня. Однією з поправок вибивалася табуреточка "постійний" з-під ніг генерала армії Віктора Золотова. Новоспечений член Політбюро на шостий день після свого призначення демонстративно опускався в кандидати в члени Політбюро. Неприємності почали відбуватися і з Кадировим: 14 квітня опинився в кущах на щорічній зустрічі вождя з народом правдоруб Доренко і поставив тираноборче запитання. Тиран змушений був промимрити: Кадиров і батько його "воювали з нами в лісах", і хоча Кадиров-молодший з тих пір багато чого усвідомив, в деяких питаннях він робить часом серйозні помилки. Не можна було показувати Касьянова в інстаграмі в оптичному прицілі. Касьянова треба було показувати голим в ліжку.

З неменшою цікавістю 20 тисяч кадирівських бійців читали 11 квітня за ранковою кавою з олівчиком в руках, підкреслюючи місця, які найбільш їм сподобалися, інтерв'ю якогось Заїкіна в "Новій газеті" під назвою "Як Путін ліквідував армію Кадирова". Навряд чи, однак, ці бійці будуть приречено чекати, поки їх розформують, роззброять і пошлють служити на Далекий Схід, щоб вони там безслідно зникли, як це мариться пану Заїкіну.

Спеціальні служби, включаючи кадирівську "дику дивізію", вступають в знайому по 1953 і 1982 роках стадію боротьби всіх проти всіх, в якій вже немає верховного арбітра, здатного створювати або ліквідовувати армії. Обрізання постійного члена Золотова через кілька днів після його тріумфального піднесення - серйозна втрата особи для людини, яку Золотов покликаний охороняти від будь-яких зазіхань на його верховну владу. Тепер зрозуміло, чому чекісти так зухвало кинули виклик в лютому 2015 го і так різко підняли ставки в лютому 2016- го. У них є важелі тиску, вони продемонстрували, що можуть ними ефективно користуватися. Багато з тих, хто зчепився, вже, мабуть, розуміють: їх потяг у вогні і їм нікуди більше бігти.

Текст публікується з дозволу редакції "7 днів"