В Україні триває імітація політичного процесу

Це протистояння між тими, хто готовий відповідати за те, що відбувається, між президентом і прем'єр-міністром

Українське політичне життя може здатися сьогодні суцільним броунівським рухом: партії коаліції критикують уряд і вимагають відставки прем'єр-міністра, сам прем'єр пропонує президентові й партіям коаліції або підтримати програму його дій, або звільнити і запропонувати нову кандидатуру, у відповідь йому пропонують спочатку піти у відставку, а вже потім оприлюднити, хто зможе прийти на зміну. Справжня політична купа мала! - Пише Віталій Портніков для Радіо Свобода

І яка ж зневіра має огорнути людей, які розраховували, що після Майдану вони побачать відповідальну політичну еліту, а замість цього спостерігають безглузді кривляння карикатурних честолюбців, головним сенсом діяльності яких стає виголошення ефектного викривального спічу. Заради відмови від відповідальності роблять гучні заяви, дають обіцянки, які ніхто ніколи не збирається виконувати, ставлять під сумнів будь-які рішення і вчинки тих, хто бере на себе відповідальність.

Україна, як це часто буває з бідними дезорієнтованими суспільствами, які ще й живуть під загрозою іноземної інтервенції, стала здобиччю популістів

У цій ситуації легко дійти висновку: Україна, як це часто буває з бідними дезорієнтованими суспільствами, які ще й живуть під загрозою іноземної інтервенції, стала здобиччю популістів. Але цей висновок може здатися таким же поверхневим, як і самі дії популістів. Ті, хто нічого не робить - і робити не збирається хоча б тому, що нічого не вміє, - створюють "білий шум", вибивають барабанний дріб, аби приховати справжню боротьбу. Ця боротьба - в протистоянні між тими, хто готовий відповідати за те, що відбувається, між президентом і прем'єр-міністром України.

Протистояння це отруює всю історію новітньої української державності. Багато хто, зокрема й автор цих рядків, кажуть, що винні у всьому дуалізм влади, закладений в Конституції сучасної України, і те, яким чином цей дуалізм долається в політичній практиці. Справді, після обрання президентом країни Петро Порошенко сформував власний партійний блок, який за підсумками виборів має найбільшу фракцію в парламенті. Таким чином, президент постає водночас і як глава парламентсько-президентської республіки, і як фактичний керівник найбільшої фракції в Раді, від позиції якої залежить доля будь-якого уряду, будь-якої коаліції. За цих умов конфлікту не уникнути.

Але я добре пам'ятаю Україну часів президентської моделі управління. Конфлікти між президентом і прем'єром почалися буквально в перші місяці появи нової держави на політичній карті. Колишній "червоний директор" Леонід Кучма, очоливши уряд, звинувачував першого президента Леоніда Кравчука, що той заважає його реформаторському курсу й боротьбі з корупцією.

Коли антикорупціонер Кучма за підтримки практично тих самих сил і суспільних прошарків, які 2004 року підтримали Віктора Ющенка, а зараз аплодують Міхеілу Саакашвілі, став президентом, він втягнувся в затяжне протистояння з власними прем'єр-міністрами: спочатку звільнив "за створення власного політичного іміджу" Євгена Марчука, потім довів до втечі з країни Павла Лазаренка... Кучма міг співпрацювати лише з тими прем'єрами, які не виявляли взагалі жодних амбіцій. У підсумку під час другого свого терміну президент примудрився перетворити на опозиціонерів не лише самовпевненого й популярного Віктора Ющенка, а й обережного Анатолія Кінаха. Висновок із цього зробили один: сильний президент Україні не потрібен - якщо це не Кучма.

Ющенко став політичним союзником Януковича і залишався ним до завершення правління людини, яка була його повним політичним антагоністом

Таким чином після першого Майдану почалася історія української парламентсько-президентської республіки. Історія, що запам'яталася запеклим протистоянням Ющенка з недавнім соратником Юлією Тимошенко і його ж головним конкурентом Віктором Януковичем. Тоді президентові не вдалося стати лідером найбільшої парламентської фракції, яка грала б провідну роль в урядовій коаліції, але це зробило протистояння ще затятішим. До кінця прем'єрства Тимошенко Ющенко став фактичним політичним союзником Януковича і залишався ним практично до завершення правління людини, яка була його повним політичним антагоністом.

Можна було б сказати, що президентсько-прем'єрське протистояння припинилося лише на час президентства Віктора Януковича. Але тільки тому, що Микола Азаров не прагнув оприлюднити ті зусилля, яких докладав, щоб утримтаися на посту прем'єр-міністра й побороти тиск "молодих реформаторів" з оточення президентського нащадка. Втім, у цей час боротьба амбіцій у владі справді була не така важлива - Україну розкрадали всі гуртом. Але щойно країна повернулася до парламентсько-президентської вертикалі, боротьба за владу спалахнула з новою силою. Зараз вона просто перейшла в публічну площину і не має жодних шансів завершитися ні після зміни прем'єра, ні навіть після зміни президента. Просто боротимуться інші люди.

Можуть запитати: а що поганого в боротьбі за владу? Саме це й відрізняє нормальний політичний процес від його імітації. З цим варто погодитися, якби боротьба за владу й повноваження була б змаганням програм політичних партій, конкуренцією реформаторських планів, протистоянням команд однодумців, а не війною осіб, яка давновсім приїлася.

Copyright © 2016 RFE / RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Олексій Арестович Військовий експерт
Сергій Сингаївський Письменник, перекладач
Євген Клопотенко Кулінарний експерт
Дмитро Кулеба Дипломат
Погода