Старі фотографії або спогади, які болять

Я не знала своїх прадідів і прабабусь. Вони померли за десятки років до мого народження. І відповідно ставлення до них було сакральне. Вони існували в розповідях і догадках. Я не сумнівалася в тому, що вони були, попри те, що ми ніколи не бачились. Коли приїжджала в село, "пра" по маминій лінії дивилися на мене разом з образами Богородиці і Христа зі стін. Багато хто певно бачив такі колажі з чорно-білих знімків. Де в масивній коричневій рамі тісняться портрети. Різні долі і болі заховані за склом. Іноді цвях, який тримав раму не витримував. Тоді фотографії і бите скло визбирувалось з підлоги. Водночас можна було взяти котрусь з фотографій і на звороті побачити рік фото. Або навіть прочитати імена тих, хто на знімку, або навіть віршоване побажання. Повний "склад" колажу знала бабця, дідо і сусіди їхні ровесники. Мені дитині, часом було ніяково від того незнання. Зараз, мені дорослій, ніяково ще більше.
А ще іноді, коли вчиняла якусь шкоду чи непослух, лишній раз не хотіла дивитися на стіну, бо боялася осуджень предків. А інколи навпаки – вдивлялася в лиця з бажанням дізнатись якусь найтаємнішу-таємницю своєї сім'ї. Але і в першім і другім випадках, лиця були незворушні.
Мене ніколи не лякало те, що з стін дивилися люди, яких уже не було в живих. Сни про покійних мене не лякали, та й походи на цвинтар також. Я знала, що їхня місія "життя" була виконана добре. В більшості всі вони виростили дітей і онуків, десяток разів обробляли городи і скільки ж разів збирали з нього плоди. Спершу вперто відмовлялися підліковувати загострені недуги, а потім інтенсивно приймали пігулки.
Натомість, вчора проводячи міні-екскурсію столицею, зокрема вулицею Інститутською, відчувала страшенне пригнічення. На мене дивилися ті, хто так само міг би прогулюватися весняним Києвом. З молодечим запалом і купою мрій на майбутнє. Проте цього для них вже не буде. Не знаючи нікого з убитих, я не можу стримати сліз. І я плачу.
З їхніх фотографій, теж роблять колажі, і вони значно більші, за ті що висять в селі на стінах. І вони так само рідні, як ті що висять в селі на стінах. І люди, що на фото в теперішнім часі, відрізняються від тих що в минулому. В них інші риси лиця і одяг. Але всі вони об'єднані пам'яттю та смертю, котра, як знаємо – не вибирає. А ще любов'ю до батьківщини(яку як відомо, теж не обирають).