Смуга світла. Смуга темна

Жахливі дні початку масових втрат. Цілими групами люди попадали під кулі, щоб Україна була цілою. Але виявилося жертовник був недостатньо в крові. Вже протягом року, щодня він вмивається нею і темнішає, і здається ми самі темніємо.
Часом здається, що щось змінилося з часом. І я не про "московський час" на півдні і на сході країни. А про сприйняття року, як одного дня. Може це день - створення світу, і він складний тим, що багато ситуацій для нас вперше. А може це вже судний день, і однієї миті ангели тривоги затрублять системами оповіщення, що ось він кінець, зустрічаймо. А може це чистилище, в якому можна роками губитися і шукати. Не лякатися смерті, і не прагнути жити.
Здавалося після всіх подій – байдужих не повинно бути. Але як назвати фрази деяких патріотів, мовляв "нехай забирають собі той Схід"? Байдужість в суміші з страхом. Чи віра, що до них(нас) не доберуться. Відомо ж, що вода камінь точить. І ймовірно, що основна мета прибуваючої "чорної води" заточити якомога більше країни. Безперечно боронити треба. Хоча, що сказала би я, коли б мого батька, чоловіка, дядьків, братів і знайомих чоловіків завтра відправили на війну? Однозначної відповіді немає.
Чи може простіше повірити, що ми не є країною, а просто території, які не оприділилися з ким нам би краще жити, тому й живемо разом. Такий хід думок теж часто вигулькує в розмовах. Підсилюється фактами псевдо-істориків, і приймаються. І нехай Бог боронить, від такого самозречення. Правду кажуть, що чим дальше від лінії фронту, тим більше героїв.
Моя бабця вісім років провела в таборі під Іркутськом за "зраду батьківщини". За те, що її брати вчителювали в школі, а батько був в міру заможний селянин. За те, що інший брат був в партизанах, і за те що бажання бути українцем, було сильніше за бажання бути живим. Попри те, ніколи за життя бабця не говорила з ненавистю про вирвані роки молодості. В молодшому віці, мені взагалі її розповіді про заслання, здавалися чи не оповідками з курорту. Перепливання річок і казкові ліси, кольорові поля вкриті квітами, які не ростуть на Тернопільщині, і знайомі односельчани. Чай з гарячої води і ложкою цукру, і пошиття спідниць з подертого парашуту. Тепер дивуюся, як добрими словами можна описувати те пекло, де її прийшлось бути. Часом мені бракує її світла. Часом я думаю, що все, що зараз маємо, ще не темрява.