Тарас Кузьо
політолог, науковий співробітник Центру політичних і регіональних досліджень Канадського інституту українських студій (Університет Торонто, Канада) та співробітник Центру трансатлантичних відносин, факультету міжнародних відносин Університету імені Джона Гопкінса (США). Автор і редактор 14 книг, зокрема "Open Ukraine. Changing Course towards a European Future Democratic Revolution in Ukraine" (2011 р.), "From Kuchmagate to Orange Revolution" (2009 р.) і "Theoretical and Comparative Perspectives on Nationalism" (2007 р.). Також є автором 5 аналітичних монографій, в тому числі "The Crimea: Europe's Next Flashpoint?" (2010 р.) та "EU and Ukraine: a turning point in 2004?" (2003 р.), 25 розділів у книгах і 75 наукових статей з питань посткомуністичної та української політики, націоналізму і європейської безпеки. Отримав ступінь бакалавра з економіки в Сассекському університеті, магістра з радянських і східноєвропейських студій в Лондонському університеті та ступінь доктора з політології в Бірмінгемському університеті в Англії. Закінчив постдокторантуру в Єльському університеті.
18.11.2014
3

Гра за старими правилами призведе до "Ющенка-2" і втрати незалежності

Чому лідери Блоку Петра Порошенка (БПП) та "Народного Фронту" (НФ) так хочуть залучити до нової парламентської коаліції Радикальну партію Олега Ляшка? Зрештою, всім відомо, що вона є віртуальною "партією", яку фінансує представник газового лобі та колишній голова президентської адміністрації Віктора Януковича Сергій Льовочкін.

Парламентська коаліція у складі БПП, НФ, "Самопомочі" та "Батьківщини" буде достатньою для проведення реформ і боротьби з корупцією. Включення Радикальної партії заради створення конституційної більшості не додасть президенту, парламентові й уряду спроможності запроваджувати реформи та викорінювати корупцію.

Чому залучення Ляшка – якого висміюють всередині та за межами України, а деякі правозахисні організації звинувачують у порушеннях прав людини під час рейдів на Схід України – настільки важливе для БПП і НФ?

Врешті-решт, недоліки включення Ляшка до складу проєвропейської більшості очевидні, адже його фінансові й політичні спонсори не погодяться на це без обіцянок отримати щось у замін. В українській політиці не буває безкоштовного сиру.

Представники газового лобі безперечно вимагатимуть захист від переслідувань для своїх лідерів в якості плати за приєднання Радикальної партії до коаліції. Юрій Бойко, лідер Опозиційного блоку, є найпершим претендентом на подібний імунітет.

Бойко, проти якого ще в 2005 році СБУ під керівництвом Олександра Турчинова мала висунути кримінальні звинувачення, може знову уникнути відповідальності. У 2005 р. на заваді цьому стало втручання "любих друзів" (до яких тоді належав секретар Ради національної безпеки й оборони Порошенко), які не допустили арешт Бойка. Здається, що історія може знову повторити себе.

Іншою вимогою газового лобі стане тиск на США з метою зупинити судовий процес проти Дмитра Фірташа і його депортацію з Австрії. Саме Фірташ – а не Порошенко – забажав, щоб їхня зустріч у Відні у березні цього року стала публічною, аби послати таким чином сигнал США, що він має впливових друзів в Україні. Разом із спробами Льовочкіна відбілити свою репутацію у Вашингтоні (http://www.thedailybeast.com/articles/2014/10/25/ukraine-s-elections-the-battle-of-the-billionaires.html) це демонструє, що українські еліти досі не розуміють, як функціонує політична й правова система західного світу.

Кулуарні домовленості з представниками газового лобі за посередництва Радикальної партії демонструють, що українські еліти намагаються жити за правилами візантійського світу євразійської політики та досі не зрозуміли, як сильно змінилося українське суспільство. Українські президент і уряд продовжують перебувати в полоні кількох ілюзій.

По-перше, українські політики перебільшують геополітичну важливість України для Заходу, вірячи, що той не дозволить Україні збанкрутувати і перетворитись на неспроможну державу. Такий погляд веде до припущення, що Україна може отримувати західну фінансову допомогу і водночас самовільно обирати, які реформи проводити, а які – ні. Жоден український уряд повністю не виконав умови угод з МВФ.

По-друге, українські лідери досі не підозрюють про скептичне ставлення Заходу до їхньої здатності проводити реформи та боротися з корупцією. Це відображає і скептичне ставлення українського суспільства до здатності політиків переходити від слів до дій.

По-третє, немає розуміння тісних зв'язків між корупцією та національною безпекою. Україна могла мати значно здоровіший бюджет, якби обсяги тіньової економіки було зменшено з традиційних 50% від ВВП, експорт капіталу великими бізнесменами і корумпованими чиновниками до іноземних офшорів припинився, а всі українці почали платити податки. Ліквідація цих дір, натомість, послабила би залежність України від міжнародних фінансових інституцій. Підвищення цін на газ для споживачів та ліквідація корупції в енергетичному секторі, в свою чергу, зробили б Україну самодостатньою у питанні забезпеченні газом (натуральним і сланцевим) і, відповідно, незалежною від його імпорту з Росії. У такому разі відносини Києва з Москвою фундаментально змінилися б, а Україна, контролюючи газову трубу, мала б сильніші позиції, ніж Росія. Край корупції в енергетичній сфері також суттєво знизив би вплив газового лобі в українській політиці. Третім прикладом є західна військова допомога: за даними "Transparency International", Україна є найбільш корумпованою державою Європи, і це впливає на рішення країн Заходу з приводу надання їй військової допомоги. Так само й українська діаспора побоюється, що кошти, зібрані нею на потреби української армії, не дійдуть до кінцевого адресата.

По-четверте, українські лідери не захотіли ні втілити в життя гасло Помаранчевої революції "Бандитам – тюрми!", ні здійснити амністію олігархів (чи бодай обрати якусь суміш цих двох варіантів). Українські військові та добровольчі підрозділи можна було б фінансувати з двох джерел: по-перше, з арештованих статків олігархів, проти яких би висунули кримінальні звинувачення, і, по-друге, з коштів інших олігархів, які внаслідок їхнього патріотизму були би піддані амністії, однак взамін були би змушені заплатити одноразовий податок. Володимир Путін вирішив усі проблеми з олігархами ще 14 років тому, а українські лідери досі сумніваються. Відповідно, існує велика частка скепсису з приводу того, що Президент Порошенко та Прем'єр-міністр Яценюк готові підтримати відкриття кримінальних справ проти олігархів, з якими вони колись взаємовигідно співпрацювали.

По-п'яте, українські лідери продовжують жити в сюрреалістичному світі, в якому вони мають безліч часу. У Вашингтоні та Брюсселі вже наростає роздратування з приводу того, що українські керманичі вірять, нібито вони мають багато часу, аби проводити довгі коаліційні переговори та ділити посади в уряді, поки економічна й фінансова ситуація стрімко погіршується. Лідери України, зокрема президент, мають лише близько двох років, аби досягнути очікуваних результатів, а якщо їх не буде, Захід знову втомиться від України та припинить її фінансувати, що зробить Україну банкротом.

Зрештою, представники українських еліт вийшли з Майдану і тому не можуть собі уявити, що ймовірний Майдан у майбутньому може бути спрямований проти них. Міркуючи так, вони, напевне, забули, як на президентських виборах 2010 р. Віктор Ющенко отримав мізерні 5% голосів і заробив собі украй негативне місце в історії України. Поточна ситуація є куди більш небезпечною, ніж у минулому, адже зараз країна наповнена зброєю та військовою технікою, які волонтери та громадські активісти купили для боротьби з сепаратистами. Українські добровольці врятували незалежність України без допомоги держави, яка десятиліттями не надавала адекватного фінансування армії та, діючи всупереч національним інтересам України, розпустила Національну гвардію в 2000 р. Командири добровольчих батальйонів були обрані до парламенту, де вони не мовчатимуть перед обличчям відсутності політичної волі до боротьби з корупцією. Зважаючи на сім наведених вище ілюзій, чи розуміють президент і уряд, що гра за старими правилами вже неможлива? На жаль, ні.

Більшість українців і західних урядів вважають Президента Порошенка відповідальним за боротьбу з корупцією, однак сигнали, які він посилає завдяки власним кадровим призначенням, не дають їм упевненості у його бажанні знищити цей вірус. Призначення колишнього міліцейського офіцера генеральним прокурором поставило під сумнів його бажання грати за новими правилами. Інші призначення президента у сфері боротьби з корупцією послали ще більш негативні сигнали для українського суспільства і західних урядів щодо нестачі політичної волі до боротьби з корупцією (http://www.president.gov.ua/content/apu_pravoohoron.html; http://www.president.gov.ua/content/apu_social_political.html; http://www.president.gov.ua/content/apu_samovriad.html)

Українські громадяни та західні уряди поставили українського президента, уряд і парламент на лічильник, чий відлік припиниться протягом наступного року чи двох. Україна постійно переживала цикли криз, починаючи з 2000-2001 рр., і – маючи поруч із собою Володимира Путіна, який прагне її підкорити – не витримає ще однієї кризи. Якщо українські лідери врешті не зрозуміють, що більше не можна грати за старими правилами, вони зіткнуться з новими народними протестами, які неодмінно використає агресивний східний сусід України.

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

3

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі