Дівка з села
Я – дівка з села. Цього ніколи не приховувала і ба більше – завжди пишалась, бо мабуть у всьому таке походження було перевагою. Насамперед, ця моя сільська україномовність, а з нею і чуття мови, бо в основу літературної лягла говірка тих країв, звідки я родом.
От я знала не тільки, як звуться українською лікарські рослини, відомі загалу переважно російською, а ще й кожну з них в обличчя, хоч другий аспект моїх знань на семінарських заняттях з мови не згодився. І хай поза аудиторією більше не довелось перекладати ні з російської, ні навпаки всі оті грицики, шовковицю, чебрець і Петрів батіг чи нагідки з глодом, але я це назавжди знаю, і все тут. Близьке знайомство з флорою давало мені, хоч це важко пояснити, навіть філологічну впевненість.
А ще я розрізняю спориш, лободу і щирицю, ясен і берест, білу та жовту акації і можу зробити пищика зі стрючечків останньої. Вмію плести вінки й робити кучерявих лялечок із кульбаб. Знаю, яким буває волосся, полоскане підкисленою дощовою, ще не чорнобильською, водою. І не боюся тримати в кулаці живого хруща. Знаєте, як він лоскоче своїми чіпкими лапками долоню, силкуючись визволитись? Так не вміє жодна інша комаха з тих, що потрапляли в мої руки. Я знаю, який на дотик язик у теляти, а не тільки в кота, і не дивуюсь, що малесенькі гусенята – зелені. Знаю, як трусять сажу в хаті, яку топлять дровами й вугіллям у грубі. Вмію білити хату крейдою, в яку для відтінку додають трохи зеленки. І не сплутаю рогачі й кочергу. Їх викидають із хати в горобину ніч – щоб найстрашніша гроза обійшла стороною. Я не дозволю качкам наїстись солоного, бо не виживуть, а собі – збовтати виделкою чи ножем молоко, щоб корова доїтись не перестала. Хоч це чистісінька забобона, але я й у магазинний молочний продукт ніколи не встромлю ножа, тільки ложку. І привчена поцілувати окраєць хліба, який падав додолу – так завжди в нашій родині робили. Я бувала на справжніх толоках і знаю смак колодязної води. І як наколоти на вила побільше сіна, що й не потягнеш потім. Я з'їла в дитинстві стільки немитої полуниці із грядки й запилюженої шовковиці при ґрунтовій дорозі, стільки всякого зеленцю – недостиглих аґрусу, терену, яблук, – що в Комаровського волосся стало би дибки. І я точно не погоджуся співати дурню типу "в подсолнухах любимый обнимал меня", бо ж стовбури у соняшників – тверді й шорсткі, їх не розгорнеш при ходьбі, як жита чи хоча б кукурудзу. Слухаючи процитоване, завжди уявляла, якими жалюгідними вибираються із соняшникового поля обдерті до кривавих саден коханці.
Що в глобальному розумінні усе це дає мені в міських реаліях, серед хитромудрих транспортних розв'язок проспектів і хмарочосів чи в торгових центрах із "розумними" дверима та в офісах із сантехнікою на фотоелементах? Нічого, скажете? Не сперечатимусь. Але в тому – справжня я, і всі ці трави, жуки, сажа й цілування хліба сформували моє сприйняття світу й себе у ньому. І дали відчуття власної цінності. Користуватись сучасною сан- і просто технікою вміють усі, а я – ще й хату білити, щоб слід щітки не зоставався.
Як хто надумає зверхньо скривитись у мій бік, краще хай відвернеться. Бо з вами, панове, я корів не пасла.
