Дебіли бендерляцькі або про мову та язык і ракову пухлину на нашій країні
Хто гарно вчив історію, той знає, коли виникла Київська Русь, а коли Московія чи Московське царство. Тому в далеку історію заглиблюватися, мабуть, не варто.
На мій пост "Спалені прапори СРСР та Партії регіонів відправлять Путіну та Януковичу" з'явилися дещо своєрідні коментарі. Як же нищилася Україна і все українське в недалекі часи.
Після підписання у 1654 році Переяславського договору українці потрапляють до Москви та у інші місцевості Московської держави не з власної волі, а в кайданах.
Особливого ж терору український люд зазнав від Петра І та його посіпак після переходу на бік шведського короля Карла XII І.Мазепи у 1708 році.
У цей час нищилося все українське, а козацьких старшин відправляли в заслання на північ.
Також Московська держава "запрошувала" українських козаків поселятися на землях Слобожанщини з середини XVI століття для захисту своїх південних кордонів:
Пройшло більше 200 років від заселення українцями території Кубані — це сучасні Краснодарський та частина Ставропольського країв. Центром тут стало місто Нова Січ (Краснодар). Переселення сюди українців було викликано руйнацією Запорізької Січі наприкінці XVIII століття. Відтоді ця територія, "подарована" козакам Катериною II, стала новим неприступним бастіоном Російської імперії у передгір'ях Кавказу. На прикладі Кубані можна чітко побачити політику російських царів та радянського керівництва на винищення української національної свідомості. Маючи рідну українську мову, звичаї, славу своїх предків — запорізьких козаків, основна частина кубанців не відчувають себе українцями.
Через значний гніт українців російської імперії на території України багато селян для пошуку щасливої долі масово виїздили в пустинні землі. Тому масовою була еміграція українців до Приморського краю (Зелений клин) в другій половині XIX століття. В пошуках щасливої долі вирушали сім'ї українських селян до Сибіру. За даними перепису 1897 року, в Сибіру проживало 223 тис. українців.
Поселення українців у Сибіру, на Далекому Сході, в Казахстані,у Республіці Комі, інших землях було також результатом вивезення з України політв'язнів, "розкуркулених" селян та впровадження "інтернаціональної" політики часів Сталіна-Брежнєва.
У різні часи у всіх регіонах, де компактно розселялися українці, вони намагалися зберегти свою національну ідентичність, створювали українські центри, школи, театри, видавали газети, журнали.
В Зеленому Клину, де майже 80% населення в ті роки визнавали себе українцями, працювало близько 700 українських шкіл, діяв український національний театр, сотні самодіяльних гуртків і ансамблів, десятки аматорських театрів, виходили чотири українські газети, існували місцеві українські органи влади. Це була "держава в державі".
Але після 1922 року, коли була встановлена влада більшовиків, почалися масові арешти серед українського керівництва краю.
В 1924 році у Читі відбувся судовий процес над українцями, що прагнули створити свою державність на Далекому Сході. Востаннє дні української культури в Примор'ї були проведені на початку 30-х років.
У 1961 році у Владивостоці було ліквідовано останній український ансамбль, який працював при крайовій філармонії.
На Кубані в 20-х роках нараховувалося 900 тисяч жителів, котрі розмовляли українською мовою.
У 1920 році в Катеринодарі діяв Кубанський університет з викладанням предметів українською мовою. Кількість українських шкіл тут становила 150. Виходили українські газети "Чорноморець" та "Кубанський край", діяло багато самодіяльних театрів та ансамблів.
Процес згортання українства на Кубані почався також на початку 30-х років, були ліквідовані національні школи та культурно-просвітницькі заклади.
В концтабори, щоб ліквідувати навіть згадку про українську мову, було вислано 1,5 тис. вчителів.
Назви українських станиць замінили, а українське селянство Кубані спіткав голодомор.
