О-північні Півні Марії Хімич

17 травня Марія Хімич презентувала свою першу збірку "Півні-Ч"

Марія Хімич – відома авторка в житомирських літературних колах, учасник народного аматорського літературно-мистецького об'єднання "Оксія". Пише вірші, прозу, а також створила одну п'єсу – все це можна знайти в її збірці "Півні-Ч", на сторінках якої, сказано в анотації книги, читача чекає душа, яка "розділить твої гризоти, приголубить та розважить…".

Отже, це інтерв'ю – про творче життя-буття Марії Хімич вже зі збіркою та про її презентацію.

– Маріє, як ти почуваєшся після презентації?

– Дякую за це запитання! Якщо чесно, після будь-яких своїх виступів почуваюся дуже виснаженою і розбитою, тому що вкладаю в них усі свої сили. На "підзарядку" в мене йде кілька днів. Задоволення від реалізованої роботи одразу не відчуваю, лише згодом, коли відпочину.

– Коли я прочитала анонс про вихід твоєї збірки та її презентацію, передусім я "клюнула" на слова, а саме – на назву. "Півні-Ч". Мені стало цікаво знати, яких півнів (птахів) чи півників (квіти) під кодом "Че" ти випустила? Однак під час заходу почула, що ти збірку кличеш як "Північ". Розкажи, будь ласка, про свої, авторські, сенси, асоціації навколо цієї назви, її історію…

– Я назвала збірку на честь свого містичного оповідання "Півні-Ч", в якому розповідається про глухе село Півні на далекій півночі країни. Півні унікальні тим, що там проживають такі собі істоти "мерчики". Загалом оповідання "Півні" дуже яскраво відображає настроєвість моєї творчості, зокрема, зацікавлення естетикою смерті.

Це чудово, що в читача виникає безліч асоціацій, значить, назва книги влучила в ціль і зацікавлює.

– Пропоную поговорити ще й про історію обкладинки та зображену на ній картину Миколи Бутковського, яка, до речі, нагадує "Поцілунок" Ґустава Клімта. Знаючи трохи про твою цікавість до робіт Бутковського, мені здалося, що ідея для дизайну обкладинки тобі відкрилася швидко, моментально, сталася така собі творча "еврика". Чи так це було? Як було?

– Справді, я шаленію від робіт цього відомого житомирського художника! Його картини графічні, чіткі, тому якнайкраще підходять для оформлення книги. Так, роботи Миколи Бутковського прикрашають кілька книг письменника Володимира Даниленка.

Зображення чоловіка і жінки (хоча їхню стать не одразу й можна визначити), які з'єдналися в пристрасному поцілунку (чого варті лише їхні закриті від насолоди очі!) я одразу "впізнала" і зрозуміла, що саме цією роботою Бутковського хочу прикрасити свою збірку. Адже в ній наскрізною є тема кохання, його пошуку і втрати – цих "маленьких трагедій" звичайної людини.

– Книга присвячена твоїй донечці Соломії, як ти кажеш, "найбільшому диву в моєму житті". Про присвяту чи посвяту, звісно, можна прочитати у літературознавчих словниках. Утім, цікавіше знати, чим і як ти "наповнюєш" це поняття сама – присвята?

– Для мене присвята – це подарунок тій людині, яка мене надихає і спонукає творити. Першу збірку присвятила Соломії, тому що завдяки її народженню значно подорослішала і зрозуміла, що не слід нічого ні від кого чекати і самій поступово, маленькими кроками йти до своєї мети-мрії. Зізнаюся, що свідомо не хотіла публікувати свою першу книгу за власний кошт і в житомирському видавництві, надіючись, що хтось там колись мене помітить. Скажу більше: чимало молодих цікавих авторів саме через подібні міркування також зволікають із виданням перших книг. А потім у моєму житті сталося диво – поява донечки, і я вирішила рухатися, а не стовбичити на одному місці.

– Кому/чому ти присвятила би свою ще одну збірку, якби вона мала би вийти друком невдовзі після "Півні-Ч"?

– Ще раз дякую за запитання, ти ніби читаєш мої думки! Дійсно, відразу після презентації я замислилася над тим, кому би присвятила свою другу книгу. І це були би мої батьки – Галина Леонтіївна і Володимир Андрійович, завдяки їхньому коханню і з'явилася я. На жаль, уже майже двадцять років, як мого батька немає з нами.

– В одному з інтерв'ю ти розповідала, що була зіркою казкотворення у дитинстві. А нині чи пізніше можливо чекати від тебе казкового "коника", що скажеш?

– О так, у дитинстві мені дуже подобалося писати казки! У третьому класі наша вчителька загадувала учням такі завдання. І якщо однокласників вистачало на одну-дві сторінки написання твору, то моя фантазія розгорталася на семи-дев'яти аркушах учнівського зошита.

Мене вже запитували, чи не хочу я написати дитячу книгу. Звісно, що бажаю! Але далі кількох віршиків для дітей поки що справа не зайшла. Втім, я спробую створити казочку для Соломії.

– Під час твого виступу за тобою було цікаво спостерігати, бо ти, можна сказати, певною мірою "зіграла на контрасті". Бачиш романтичний образ поетки, у суконці, на підборах, чарівне волосся, красивий манікюр.., проте читала ти і вірші, і прозу далеко не про квіти та лебедине озеро. Як ти пояснила би, від чого йде така напружена, болісна екзистенція, світо-, себевідчування у твоїй творчості?..

– Справді, контраст був. Я вважаю, що справжня жінка має виглядати як красива панянка.

Скажу так: до народження дитини я ніяк не могла визначитися зі своїм місцем у житті. Мене шматували песимістичні настрої (іноді й зараз таке буває, але рідше), мої вірші були наповнені агресією і насильством. Після того, як з'явилася Соломія, стала набагато спокійнішою і трохи сховала "зуби". А загалом чимало виписую того підсвідомого, що йде родом із дитинства. Адже моя родина не була ідеальною, чимало завдала болю.

– Увазі публіки ти також запропонувала лаконічну п'єсу "Наліт наркологів на університет". А на початку презентації ти зазначила, що свого часу "випустилася" з філологічного факультету. Тому кортить запитати, як живеться поету-прозаїку з філологічною освітою: багаж чи багатство знань із літератури, мови тощо більше гальмує у творчому процесі чи, навпаки, заточена/відточена, скажімо, філологічна інтуїція "промовляє на благо"?

– Навчання в університеті подарувало розширення світогляду і збагачення мови (у дитинстві та підлітковому віці розмовляла жахливим суржиком). Філологічна освіта – це не багаж, це крила для письменника, тож дякую всім своїм викладачам! Після того, як працювала редактором в одній місцевій газеті, у мене з'явилося прискіпливе ставлення до всього, що пишу і що читаю-вичитую. Така собі "погана" звичка. Хоча, звісно, свої знання потрібно весь час поповнювати, чимало просто забувається.

– Гортаючи збірку, я натрапила зокрема і на вірші російською мовою. Я не маю за мету загострювати якісь суспільно-політичні моменти… Натомість пропоную зупинитися суто на художніх та життєвих. Коли та чому тобі хочеться промовляти російською?

– У мене був період, коли почала писати твори лише російською мовою. Це для мене було щось новеньке і незвичне, свого роду експеримент. Більше того – українською взагалі нічого вартісного не могла створити. А потім все повернулося на своє коло. Якщо чесно, я не дуже великий знавець російської мови.

Можливо, тоді я зацікавилася російською мовою тому, що мої подруги і друзі розмовляли нею.

– Отже, збірка вийшла. Думаю, ти погодишся, що після друкарні, презентації вона починає "жити" куди самостійніше, хіба ні? Якщо так, то що ти побажала би їй? Яких вражень, яких відгуків, якої критики?

– Справді, тепер моя збірка починає самостійне життя. Хотілося би, щоб її тепло зустріли, зрозуміли і знайшли в ній щось для себе. Я чекаю відгуків – і позитивних, і гостро-критичних. Головне, щоб не було у відповідь мовчанки.

P/S/ Бібліографічний опис для книголюбів, читачів:

Хімич М. Півні-Ч. Збірка віршів, верлібрів, оповідань, малої прози та однієї п'єси / Марія Хімич. – Житомир : ПП "Рута", 2012. – 220 с.

Фото – із приватного архіву Марії Хімич, Reporter.ZT.ua