По щучьему веленью
Люблю спостерігати за реакцією співрозмовників, коли вони питають, ким я працюю. Якщо кажешь "літературним редактором", це одразу викликає в них шанобливий подив і обличчя враз стає розгубленим. Може, у мене недостатньо серйозний вигляд, не ношу окулярів і що там ще потрібно для іміджу, і люди просто не очікують такої відповіді. А може, просто професія не дуже поширена, адже філологи зазвичай ідуть працювати в школу, і літературний редактор видається мало не академіком.
Але мені більше подобається казати, що я перекладаю "Газету по-українськи". Це теж викликає повагу... на кілька секунд. Поки не скажу, що роблю переклад російською мовою.
Завдання в мене зовсім непросте. Для виконання такої роботи потрібен чималий досвід, треба добре знати обидві мови. До того ж тут я "три в одному" - і перекладач, і літературний редактор, і коректор. Після мене вже читають тільки відвідувачі сайту, тобто на мені відповідальність за помилки будь-якого виду.
Та людей чомусь смішить, принаймні одразу, що такою справою можна займатися серйозно. І я ніяк не збагну причину. Чи їм не зрозуміло, навіщо перекладати "Газету по-українськи", бо ж російськомовних газет у нас хоч греблю гати. Так у нас є свої новини, які теж досить цікаві, а їх більше ніде нема. А взагалі мені здається, що причина не в цьому.
Люди в глибині душі вважають, що українська і російська - дуже подібні, що нема нічого складного в тому, щоб прочитати цікаву новину українською мовою. І всі ці чвари довкола російської державної - зовсім не від того, що люди ну ніяк не можуть вивчити українську. Насправді можуть, адже українці легко опановують російську, і розмовляють чисто, без жодного акценту. Просто для цього треба самому трохи поворушитись, а бажання такого нема. Значно легше робити ображений вигляд, казати кругом, що тебе гноблять. Мабуть, ще в дитинстві закладено думку, що не треба робити зайвих рухів. Все колись та буде - "по щучьему веленью".
