- Ты гля, дикие украинцы! – дівчата-підлітки пирснули в долоні, обганяючи мене і мою 10-річну племінницю Настю, та покрокували далі євпаторійською вуличкою.

Щоб ми, бува, не подумали, що "диким" виглядає хтось інший, ще довго обертались і тицяли в нас пальцями.

Але й без того я точно знала, що ця фраза стосується нас з Настею. Бо ми розмовляли українською. Правду кажучи, це був єдиний випадок неприйняття мови за час мого 5-денного перебування в Криму цього року.

У моєму рідному селі Немирівського району Вінниччини дикими називали тих, хто "не давався в руки". Не йшов на контакт або вів себе неадекватно. Думаю, це порівняння прийшло з природи – є домашні тварини, а є дикі.

Згадала це і уявила собі "диких українців": їх мало, живуть окремо від "домашніх", бо ті їх бояться. Та найголовніше – живуть "дикі українці" на ВОЛІ.

Вони роблять те, що їм до душі.

Вони розуміють, що сенс життя не в тому, щоб служити господарю за харчі.

Вони знають, що таке СВОБОДА.

І я, мабуть, зовсім не проти бути дикою.