9 травня - кремлівський міф, що нав'язується українцям
Який рік діюча антиукраїнська влада настирливо нав'язує нам через ЗМІ і адміністративний ресурс святкування так званого 9 травня "Дня Перемоги". Складається враження, що ми і досі застрягли у совковому минулому під московські пісеньки совєтського агітпропу. Отже, з боку Кремля і космополітичних власників українських ЗМІ продовжується експансія в український інформаційний простір, яка живить комуністичні і антиукраїнські міфи про другу світову війну.
Теза перша.Чи є для українців друга світова війна "Великою Вітчизняною"? Ні не є, тому що вітчизняною війною є війна за свою вітчизну, рідну землю, свою державу, яка приносить визволення і користь для нації. Війна за інтереси совєтської московської імперії і світового інтернаціоналу не може бути вітчизняною по своїй суті, так як української держави не було, вона була окупована і визискувана з 1921 р. червоною Москвою. Так зване міфічне "визволення від коричневої чуми" принесло окупацію "червоної", що де юре закінчилась тільки в 1991 р., проте де факто продовжується до-сьогодні. Тому коректно і справедливо війну називати другою світовою війною.
Теза друга. День Перемоги 9 травня – це перемога під червоним прапором комуністичних злочинів московсько-більшовицької імперії Сталіна над німецькою імперією Гітлера, які власне і розв'язали другу світову війну нападом на Польщу. СРСР рівною мірою був таким же агресором і окупантом у війні, як і ІІІ Рейх. Приклади анексії країн Прибалтики, війна проти Фінляндії є тому доказом. Українці в цьому конфлікті на жаль були розмінною монетою між двох вогнів. Гарно в цьому контексті навести слова великого Тараса Шевченка: "Не за Україну, А за її ката довелося пролить Кров добру, не чорну". Що Україні принесло видумане ідеологами Москви "визволення"? Тотальні політичні репресії, депортації населення на Сибір і Соловки, знищення еліти, новий Голодомор 1947 року, заселення українських земель московитами, нещадну русифікацію і денаціоналізацію українців на "рідній, не своїй землі", наслідки якої ми відчуваємо досі. Тому "Днем Перемоги" ми не можемо вважати перемогу одного окупанта України над іншим. 9 травня є святом лише для тих, хто вважає, що його "родина - Советский Союз".
Політика сталінського режиму щодо України під час війни має усі ознаки продовження Геноциду. Варто навести кілька фактів про фізичне винищення українців, що є цілком на відповідальності комуністичного керівництва, і яке руйнує міфи про "Великую Отечественную" і "День Победи": 1. Тактика випаленої землі при відступі з України (нищення підприємств і сільських госпордарств, населених пунктів пам'яток історії і культури, ліквідація осередків українського руху опору). Так міг чинити тільки окупант по відношенню до нашого народу. 2. Використання військової "стратегії", яку ще світ не бачив. Суть її полягала у тому, що перед артобстрілом і танками в прорив кидали "чорну піхоту" (часто голу і босу з однією гвинтівкою на п'ятьох), що можна без перебільшення назвати азійським варварством. Таким методом було винищено восени 1941 року під Москвою 179 тисяч українських ополченців — учителів, інженерів, учених. Cаме в одному з таких боїв загинув український космічний геній Ю. Кондратюк. В грудні 1941 р. проти німецьких танків кинуто три кавалерійські дивізії, набрані з селян Кубані і України, які було повністю знищено протягом кількох годин.
У 1943 р. при форсуванні Дніпра, яке присвятили річниці жовтневої революції було покладено до 300 тисяч нашвидкуруч мобілізованих українських ополченців, яких називали "чорні свитки" (погано озброєних і ненавчених), що загинули під кинджальним вогнем ворожих кулеметів як спереду, так і позаду (права на відступ не було, "заградотряди" НКВД швидко таких відправляли на той світ). Вислів московського ката Жукова є характерним щодо цього: "На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов? Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать". Чи знають про це ті українці, що як папуги повторюють московський міф про велику перемогу? Навесні 1944 р. під час Корсунь-Шевченківської операції на штурм міцної німецької оборони наказано кинути війська, щойно доукомплектовані чоловіками від 15 до 55 років, зігнаними з навколишніх українських сіл. Впродовж 24 днів цих злочинних операцій совєтських псевдогенералів було знищено 770 тисяч чоловік, переважно українських чоловіків. Детальніше про злочини червоної Москви в Україні йдеться у книзі Левка Лук'яненка "Маршал Жуков і українці у другій світовій війні".
І врешті вершиною геноцидної політики Москви щодо української нації в роки війни був
Наказ № 0078/42 від 22 червня 1944 р. підписаний наркомом оборони СРСР Жуковим і головним чекістом Берією "Про примусове виселення всіх українців, які жили на окупованій німцями українській території". В цьому наказі між іншим зазначається: "Выслать в отдаленные края Союза ССР всех украинцев, проживающих под властью немецких оккупантов... Выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться одним и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии...Над красноармейцами и командирами из оккупированных областей установить следующий контроль. Тобто, не пощастило українцям бути на окупованій німцями території України – на Сибір. Це зокрема стосувалося і родичів українців, що служили в Червоній Армії-"визволительці". Не вдалося виконати цей злочинний наказ лише тому, що українців було дуже багато (татарам, чеченцям і іншим народам пощастило менше), і до того ж в Україні діяла героїчна УПА та підпілля ОУН, що збройно боролися з московсько-більшовицьким окупантом захищаючи українську націю від тотального винищення.
І остання теза. Яким чином ставитися до цього дня і до пам'яті усіх полеглих на фронтах другої світової війни? Потрібно на законодавчому рівні ухвалити закон про День пам'яті жертв другої світової війни. Пам'ять усіх українських вояків, що загинули в боях, і тих людей, що були в тилу і пережили страхіття війни потрібно вшановувати в рамках Дня пам'яті і скорботи про ті трагічні часи. На шану заслужили не ветерани НКВД і спецслужб СРСР, а прості люди, що були заручниками обставин, і попри це стійко і героїчно перенесли воєнне лихоліття. Їм сьогодні потрібна соціальна допомога, ліки, доступний відпочинок, а не червонопрапорні провокації влади, патякання про "велику перемогу" і прославляння совєтських катів і їхньої нелюдської системи. Від совєтських міфів до плекання українських національних і державницьких традицій маємо прагнути, від комуністичної брехні до історичної правди, від безпам'ятства до збереження усіх героїчних і трагічних сторінок історії незалежної української держави.
