За що я люблю "Комсомольця" Сосюри
Жарт російського телеведучого Івана Урганта про "українське село, порубане червоним комісаром" мене не обурює. Він мені навіть подобається. По-перше, там про Україну й про війну, що вже цікаво. По-друге, в ньому є своя життєва правда. Бо дійсно комісар міг наказати розправитися з селом (хоча навіщо аж із цілим?). Втім це міг бути й не комісар, а, скажімо, отаман чи ще хтось.
Треба розуміти, що такі мовні обороти вживаються тільки для красного слівця. Вони нічого не означають. Там не треба шукати ніяких смислів, бо їх там нема. Японія не шле ноти протестів через згадки "японського городового". Париж не ображається на "фанеру".
Припустимо, телеведучий мав на увазі саме те, що сказав. Це було б навіть добре. Адже українці почули правдивий погляд на історію. Та ще й не від когось, а від російського телебачення, яке вони так люблять. Глузливий тон показу всьому "великому українському селу" за кого їх мають старші брати.
Саме в такий спосіб і виховувалися українські націоналісти в Союзі - через анекдоти про хохлів, художні твори, які благословила офіційна радянська пропаганда.
Чому я люблю вірш Сосюри "Комсомолець"? Бо в ньому неперевершено звучить "жовто-сині знамена затріпотіли на станції знов...". Через цей вірш я дізнався в радянській школі, що існували такі "жовто-сині знамена". Потім саме собою виник інтерес до історії питання.
Мені дуже подобається пісня "Там, вдали за рекой...". Бо в ній є слова "по широкой укра-а-а-а-инской сте-пи". На уроках музики ми їх виспівували особливо старанно - бо ж про Україну. Також подобаються всі персонажі-хохли, яких грав у кіно Броніслав Брондуков. Його Грищенко в "Зелоному фургоні" особливо подобається. Подобаються фільми "Подвиг разведчика" і "Білий птах з чорною ознакою", де про бандерівців.
Взагалі всі радянські фільми, де є махновці, петлюрівці, бандерівці - мені подобаються. Я люблю кіно "Провал операции "Большая Медведица". В ньому дуже поетично показане націоналістичне підпілля.
- Мои легкие пропитаны копотью. От темноты слепнут глаза. Я скоро сойду с ума, - каже герой-підпільник. - Где обещанный переход на Запад? Где?
Як забути фільм "Государственная граница" і фразу старшини перед стратою:
- На что вы надеетесь? В Мюнхене ваша Украина".
По-моєму, це хорошо звучить і дотепер.
Дивина. У 1980-х ми більше любили антигероїв радянського кіно, ніж героїв. Це було якесь чудо радянського мистецтва. Малодосліджений феномен. Усім цим режисерам треба поставити пам'ятники. Без них не було б і самої незалежної України.
