Пісні з вікна другого поверху. Видавнича справа

Свою першу збірку я видав накладом 50 примірників та обсягом 52 сторінки. Комп'ютера у мене не було, тож укладання відбувалося так: написані від руки друкованими літерами тексти я вирізав і розкладав на підлозі, надаючи їм певної атональної послідовності. Потім наклеював порізане на цілі аркуші. Йшов 2002-й. Верстанням зайнявся знайомий. Він запросив 50 доларів, більшу частину з яких ми вклали у розвиток виноробної промисловості міста Ялта, а саме у портвейн "Приморський" по 3,84 за пляшку. За рік по тому винороби віддали нам дивіденди: напій для поетів подорожчав утричі. Тиражувалася "Ми народилися сьогодні" на ризографі. Власне, хто не в курсі — це дешевий і швидкий варіант ксероксу, щоправда, працює за іншою технологією, але принцип подібний. І майже така сама якість друку. Про комерційність видання не йшлося, як, утім, не йдеться і зараз. Поезія не продається. Поезія не продається. Але спробувати сили у цьому бізнесі хотілося. Місце продажу я підібрав безпрограшне — рок-магазин "Перекресток" (нині покійний). За півроку там сторгували штуки зо три. Втім, наклад швидко розійшовся. Доля книги була щасливою. Мені писали й телефонували незнайомі люди і просили про зустріч. Наприклад, одного разу це був інженер радіомереж залізниці. Іншого — дівка, що запевняла, буцімто прочитала "Ми народилися…" в тату-салоні, де книга лежала серед журналів у почекальні. "Давай встретимся, — казала вона, — мне кажется, и ты и я — действительно свободные люди." З радіоінженером я зустрівся. З дівкою — ні.

Друга книга, "Наступна станція Нове Життя", була зверстана мною особисто. Не набагато за першу, але все-таки краще. Була кольорово обкладена і мала картинки на шмуцтитулах. На презентацію у Могилянці зійшлося чоловік із тридцять. Була гарна чорна зала і радісне збудження, коли перед початком курив за лаштунками і спостерігав за входом у будівлю — скільки чоловік прийде? Читаючи, страшенно змерз — топилося у залі погано. Вікно, покуривши, я зачинити забув, а вставати і йти за завісу не хотілося. Моя сором'язливість і тактовність завжди спричиняють якусь лажу. Я читав і думав тільки про одне: скоріше б усе це закінчилося.

Третя вийшла завдяки другові. Видавничий бізнес на той час мене геть знервував. Я закінчив факультет менеджменту видавництва, попрацював у типографії, тож знав, що до чого. Видавалося, що справа ця невдячна, і я цілком зосередився на алкоголі і письмі. Друг наполіг. Заплатив за наклад. Налив п'ятдесят, сто, двісті… Всадовив за комп'ютер. За кілька вечорів спільної праці макет був готовий. "Ненаповнювачі" взяло під крило дуже молоде і ще дужче перспективне видавництво "Маузер". Знайшовши у їхніх "Двох тоннах" декілька непоганих віршів, я подзвонив Олегові Романенку й запитав, чи можна мені видатися під їхнім лейблом. Він почитав, погодився. "Ненаповнювачі" хвалили всі, навіть, що мене здивувало, класичні літературознавці. Головною моєю емоцію щодо привітань із "успіхом" була ніяковість і навіть дивний, напозір, сором. Книгарні реагували однозначно: поезія не продається. Візьмемо поетичну збірку тільки як додаток до великої прози.

Сьогодні побачила світ моя четверта, "Автобіографія". Назвав так, бо знаю, що видавати вірші в Україні я, напевне, більше не зможу. Совість не дозволить… зраджувати себе. Побачимо, що з того вийде. Дякую за допомогу і підтримку видавництву "Електрокнига" і його капітанові Антону Санченку, чудовому чоловіку, який намагається підняти похилену щоглу нашого книгобізнесу якщо не вертикально, як їй належить, то хоча б приблизно так. Сьогодні за повного штилю надто сильний вітер і надто високі хвилі, тож — терпіння й міцності в руках.

а мене / вже не / я сиджу на приморському бульварі / у вбого мебльованій шпарі, / курю у вікно, / і там, де мало би бути воно, / бачу самотній ліхтар, /  в туман з головою закутаний, / але знаю, що море — там, / бо інакше не може бути.