Пісні з вікна другого поверху. Location

Ворзель. Селище із назвою, що ніде у світі не повторюється. Територія сосен, білок і птахів. Під шифером на моєму даху живуть п'ять сімей горобців. Щоранку мене і мою маленьку дівчинку-жінку будять шпаки — обкльовують ягоди дикого винограду, що заплів вікно спальні. Дивно, але десятка невеличких грон їм стає на півзими. Мабуть, дикий виноград не дуже смачний. "Птицы, которые здесь дома, развлекают гостей" (Андрій Пучков). Ворзель — місце, де можна півдня чи півночі просто дивитися у вікно. Так я і роблю. Про це, загалом, і писатиму. Дивлячись у вікно, тут помирав і вдруге народився Плужник: "Ти знаєш, якщо дуже захотіти, можна і не вмерти... Я житиму. Я народився знову. І ти не моя дружина, ти моя наречена, бо життя починається вдруге".

Іноді тут закінчується електрика. За декілька годин стає холодно, котел від неї залежить. Сніг вкриває все навіть не овечими шкурами — черевом величезної білої ведмедиці, що вигодовує, рятує від морозу старі дерева — засновників цього передмістя. Аварійний номер Обленерго радісно доповідає: всі оператори зайняті. Електрики днями їздять сюди-туди, криють матом стовпи і будинки, тягнуть дроти, застрягають в кучугурах на своїх корейських аварійках, і з часом світло з'являється. І знову зникає. Щогодини чути, як падає дерево або гілка. З тужливим скриком надламується і неправдоподібно повільно, неначе зомлілий в десятому дублі актор, лягає на землю. Нянчишся з чаєм, палиш свічки, скучаєш. Розмова стихає і починається знову. Якщо світла не буде вночі, можна спати у спальниках. У нас є трійко з температурою комфорту -5. Деякі вулиці знеструмлені вже тиждень. Пролетарська, наприклад. У нас — Ворошилова. Тож нам незле. Шевченка відремонтували позавчора. Чотири дні там на дротах висіла сосна. Йдучи до магазину, намагався проскочити під нею якомога швидше. Деякі люди — навпаки. Тато з донькою на ґорґошах зупинився й розглядав перекручені кабелі. У магазині на іншому боці залізниці (Ворзель ділиться нею на дві частини) світло й тепло. Біля розеток стосики мобілок, підключені через завбачливо принесені жителями трійники. Чоловіча черга до лікеро-горілчаного відділу. Жінки примирливо розкуповують оселедці. Дозвіл на надмірне вживання підписаний негодою. Розмовляють більше про генератори: який краще і чому восени він коштував п'ять тисяч, а тепер вісім. На зупинці біля вокзалу пасажири штовхають маршрутку. Отетерілі синиці сідають прямо на руки хлопця, який непричетно до навколишнього лузькає насіння на лавці. Бабця тягне санчата із добрячою акацієвою дровиною. Щаслива, мабуть, що не дозволила дітям викинути з хати стару грубу. Проїжджає електричка, дріт під струмоприймачами іскрить, викликаючи захоплення малечі, що йде зі школи додому.

Як на дітей, то все чудово. Темно — уроки можна не вчити, ганяти вулицями до вечері. Якщо довго скімлити, мама відпустить. Тільки, зачувши чергове тріщання дерева, по-пташиному втягують голову в плечі.

Саме коли немає електрики і горить свічка, розумієш, яке насправді довге життя. Пригадуєш, як жарівки у дев'яностих вимикалися щовечора, і бабуся починала розповідати про життя — зо п'ять сумних історій, але розказувала весело, захоплено, навіть якось задерикувато — цікаво. Або співала одних і тих самих трьох пісень, щоразу трошки по-іншому. І думаєш: а які історії й пісні лишаться в старості сухим залишком світу в моїй пам'яті?