Віддайте мені шану за життя.
Так сказала мені, плачучи, моя знайома 64 річна Катерина. – Сьогодні була на похороні. Бо куди ж ми вже в такому віці тільки й ходимо. Вже майже друзів на цьому світі не залишилось. Тільки по кладбищу і ходиш серед своїх знайомих та вітаєшся, вітаєшся. Та я не про те. Сьогодні ховали мою однокласницю Оксану. Разом дівували, на танці бігали. Потім мені більше пощастило. Чоловіка гарного мала, дітей. Вона теж двох дітей мала. Тільки піднімала їх сама. Ох і натерпілась вона від життя, поки їм освіту дала. На двох роботах працювала, вдома людям шила, свиней тримала. Ох дались їй ті дітки. На старість захворіла. Рак у неї приключився. Ходила я до неї, поки та лежала. Сини влітку приїхали. Їм сусіди кажуть щоб матері сиделку знайшли. А вони як почули, що три тисячі в місяць потрібно платити, то й втекли. Так матір і вмерла без них. А сьогодні на похоронах так ридали! Їх жінки, які до цього останнім часом до свекрухи носа не казали, такі пишні похорони влаштували. І вінки зі столиці привезли мабуть за півтищі кожен і столи на поминках що на весіллі ломились. Ікрою пригощали. Ох, ці б гроші та матері при житті. Щоб останні дні мандаринку чи ковбаску з'їла та дітей поруч побачила. А шо їй тепер з тих поминок. У мене оце 65 років скоро. Думала не святкувати. А тепер вирішила навпаки. Усіх спеціально запрошу. Хай мені при житті скажуть, яка я хороша. А не біля гробу. Для кого вони тоді казатимуть? Онукам гроші роздам, щоб потім не сварилися та й вдячні очі хочу побачити. Віддайте мені все за життя, - каже Катерина.
А я й думаю. Може й собі гучний день народження влаштувати? І чого на той ювілей чекати.
