Суржик: загроза чи надбання або звідки береться нелюбов?

Декілька днів тому дружина натрапила на цікавий підручник німецькою мовою про діалекти української мови виданий 1943 року в Німеччині. Спрямований він очевидно на людей підготовлених, філологів, з детальним аналізом словотворення, походження слів та специфіки їх регіонального використання. Зрозуміти тонкощі написаного мені звісно не вдалося (так зазвичай і буває, що від того, чого не розумієш відвертаєшся уже через декілька секунд), але акумулюючи це з іншим побаченим, приходиш до цікавого спостереження: в Німеччині суржик, діалект становить неабияку цінність, у нас це часто предмет осуду, винуватець "засмічення", основна загроза для розвитку мови. Цікаво і те, що у раніше виданих книгах (визнаних українських літераторів, громадських діячів) часто можна зустріти те, на що сьогодні скажуть "це не українська", "де ви це узяли". Крім того, потроху відчувається, як до носіїв суржика виникає негативне ставлення як до таких собі недолугих провінціалів. Замість того, аби захоплюватися винахідливістю суржиківців, методами народного словотворенням, спостерігати як мова живе і розвивається, створюється імідж неосвіченого селюка-невігласа, з яким власне немає про що говорити. Ті, хто вибирається з суржиківського середовища до "україномовних" міст, намагаються "очистити себе" від різноманітних кальок та картають себе за кожне раптово вирване україно-російське слівце. Захист української від суржика стає одним з напрямів (неформальної) мовної політики.

Лев Успенський у своїй книзі "Слово о словах" визначає роль уніфікованої мови простою необхідністю розібратися, що мали на увазі автори напису "ОПТЕКА" (якщо "Аптека", то солдати мають мерщій бігти за медикаментами, якщо "Оптика", то нічого витрачати на це дорогоцінний час). Тобто основна роль мови "хох"[1] (свідомо не пишу "літературної", бо сучасної українською не зустрінеш ні у наших прославлених філософів, політиків, літераторів) у тому, щоби стандартизувати, уніфікувати значення і таким чином сприяти взаємопорозумінню населення. А у нас часто правопису надається роль вишуканності: розставив коми – інтелігент, сказав "мінути" замість "хвилини"- невиправний селюк. Яка заслуга у тому, що я запам^?ятав правила уніфікації? Не робить мова "хох" людину добрішою, щедрішою, щасливішою врешті- решт. Навпаки, сьогодні спостерігаємо, що мова "хох" виконує роль безпідставного цькування суржиківців.  А якщо припустити, що ніхто з нас не знає мови на пристойному рівні (замість шкали "суржик"-"хох", пропоную узяти хоча би від 0 до 10), написати зараз диктантик невеличкий з відміннюванням числівничків без попередньої консультації зі словником. То що з того, хто каже "минути" сміємося, а самі робимо сім помилок у десяти словах?

Вивчати мову потрібно, це цікаво, корисно. Вивчати суржик теж! Але окрім грамоти, слід зосередитися вихованню у нас передусім людських цінностей, взаємоповаги, допомоги, щедрості, любові.  Повірте, мої стилістичні, граматичні, орфографічні і ще цілий ряд помилок з точки зору уніфікованої української ніщо у порівнянні з моїєю зневагою до іншої людини!!!