Харьковские пацаны і рідна мова
-А вы что – со Львова? –запитує мене офіціантка у Харкові. – Та ні, -- кажу – з Київщини. – А акцент у вас западенский какой-то. – Це просто українська мова, -- відповідаю. Як людина, яка пару разів на рік навідує Львів та Івано-Франківськ, я точно знаю і чую різницю у вимові . А для офіціантки я просто носій мови, на якій розмовляють, на її думку, тільки "западенці".
За 3 дні у Харкові рідну мову чула тільки у двох місцях: неї прекрасно володіє священик Української православної церкви Київського патріархату, протоієрей Храму Іоанна Богослова Віктор Маринчак. Душа тішилася, коли слухала його неспішні, розумні речі без єдиного російського словечка. Хоча він, крім усього іншого, -- доцент кафедри російської мови місцевого університету.
Вдруге "порадували" студенти в парку. Від п'яненьких хлопців з пляшками пива у руках українська мова линула далеко. Але здавалася більше просто матірщиною, в якій де-не-де проскакували українські слова.
За півгодини сидіння на сусідній з ними лавці стало ясно: вони понаїздили навчатися із сіл. Щоб швидко стати "харьковскими пацанами", повідпускали довге волосся, поначіплювали сині кеди і джинси зі спущеною матнею. І матюччя ж старанно вставляють через кожне слово. Чомусь їм здається, що це невід'ємна частинка образу " городського". Хоча насправді ж – навпаки. Але хлопці ще цього не знають. Натомість вони стараються надолужити ще одну прогалину – необхідність перейти на російську, щоб бути такими, як усі тут. Але вона ще їм заважко дається. Нею вони розмовляють з викладачами і новими друзями. А от між собою – можна і рідною.
