Поливалка і Євро-2012
Маю щастя працювати в чудовому новому офісі поблизу аеропорту "Бориспіль". Одного нещасливого дня по обіді мусила конче дістатись у Київ, але халепа – спізнилась на робочий автобус, що йшов до метро. Поспішаю від офісу до траси і прямую вздовж неї у бік аеровокзалу, бо за кількасот метрів – світлофор, навпроти якого маю надію сісти на СкайБас. Мушу йти справді по трасі, з якої лишилась одна смуга, бо решти двох і тротуару чи обочини зараз немає – там суцільна глина, щебінь, канави й будівельники в касках.
На тому відрізку шляху по обидва боки – будівництво. На носі ж – Євро-2012. Вишиваю на високих підборах між червоними й білими пластиковими брилами, якими на дорогах обмежують потік транспорту під час ремонтних робіт. Іще праворуч – оранжева сітка, ліворуч мчать авто. Трохи некомфортно. Але дійти до світлофора тепер мушу – назад вертатись уже не ризикну.
По той бік траси – будівництво нового терміналу D. Його від дороги відмежовано бірюзовим тентом із фірмовою чемпіонатною символікою, попід ним – вузька тротуарна смужка. Перебігаю через зустрічну, поки потік машин з аеропорту спиняється на червоне світло. Бадьоро цокаю вздовж слогана "Творимо історію разом". Мені саме з цього боку виглядати автобус у напрямку Києва. А я таки кмітлива! Ось і підходящий майданчик у місці раптового розширення траси, де міг би зупинитись який транспорт. Поки немає автобуса, піднімаю руку – раптом кому не зайве узяти попутника до метро, я ж бо заплачу так само, як СкайБасу. Про вся випадок пораділа, що моя коротка спідниця схована під некоротким пальто. Мені зараз не до зайвих асоціацій…
Чи вже їде до мене омріяний автобус, звіддалік не видно, бо заважає вигин тентової огорожі.
Аж раптом бачу, як мені назустріч неквапно їде поливальна машина! Щедро омиває мій тротуарчик і навіть половину огорожі. Це вони добре придумали, не годиться, щоб авто розвозили бориспільську глину аж до столиці, не по-європейськи… А я – в улюбленому пальто, жовто-чорних чобітках і жовтому шарфі. Мене не треба поливати! Я вже однак не виросту. Мене треба відвезти в Київ. "У меня ноги, мне домой…"
Поливалка невблаганно наближається. Схоже, води у неї в запасі чимало. Коли вже бачу обличчя водія, з усією чарівністю всміхаюсь і красномовно розводжу руками – мовляв, у мене немає виходу… Водій у відповідь так само розводить руки – у мене теж… Ех, тримай кермо! Як це – "у мене теж"?! Ні, цього не може бути…
Потік води припинився, машина зупинилась. Водій показує: не обходь мене справа – там авто, обходь попід тентом. Гаразд, іду прямісінько по утвореному поливалкою глиняному ручаю – зате ціла і неполита. Водій сигналить мені услід. Еге ж, таки видні у мене чобітки! Та й я нівроку, дарма, що вже не сімнадцять. Із вдячності махнула йому рукою і прямую далі.
Ні, щось тут не те. Поливалка рушила з місця і стала наздоганяти мене заднім ходом. Спиняюсь. Водій дає знаки – сідай! Відчиняю кабіну, кажу, мені ж до метро треба (уявляю, як ми їдемо з отакою поливальною швидкістю).
Каже, відвезе до світлофора, бо тут же ніхто не зупиниться, і стояти мені так – до нових віників. Дивина…
Видираюсь на сидіння. Триста років не їздила так високо. Водій – смаглявий і, виявляється, нестарий дядько. Кермо тримають красиві робочі руки, чорнющі від мазуту. Виправдовуюсь, що не з доброго дива скачу по трасі навперейми машинам – просто мушу дістатись до Києва, бо мені сьогодні ще їхати на Чернігівщину.
– Це, мабуть, у село? – з помітною надією.
– В село, у рідне.
Дядьків погляд ще більш тепліє.
Погляди ж робітників та охоронців біля воріт парадного заїзду на будівництво терміналу – більш ніж здивовані. Чого б то поливалка, яка рушила мити периметр, мала тут-таки повертатись? Помічають у кабіні мене – і просто розпливаються в усмішках.
– А вони вам позаздрили, – кажу, киваючи в той бік. Водій хитро усміхається. Дякую йому і намагаюсь елегантно спуститись на асфальт, але при цьому задираються і пальто, і спідничка, пристойно поводять себе тільки чоботи. Обличчя оточуючих ясніють.
Питаю, чи за їхню бутність тух хоч раз зупинялись автобуси? Відповідають ствердно. Та на власні очі переконатись у цьому не встигла – помічаю інший наш службовий автомобіль, водій якого теж помічає мене.
– Наші! – видихаю радісно я і мчу до робочого мікроавтобуса. Мене провождають теплі усмішки дядьків із мітлами, якими ті зганяють із траси глиняну воду.
Так і дісталась тоді до Києва.
А про Євро-2012 подумалось: це ж скільки потрачено зусиль, грошей, часу і скільки ще було намірів і обіцянок на цю тему, а що вже незручностей простому люду – куди там моїм. А увесь той чемпіонат – це кілька тижнів, 16 матчів – і все, нічого й згадати.
Реальну історію творять не слогани, а прості люди – із засмальцьованими руками й у брудних чоботях, але небайдужі, уважні й доброзичливі, бо справжні.
А я тепер у зв'язку з Євро буду пригадувати цю зустріч із водієм поливалки, яка через той тент чітко асоціюється із символікою чемпіонату. Бо я ще зроду не каталась на поливальній машині. Заднім ходом. Поблизу головного аеропорту країни.
