Сенс життя - не в тому, щоб його знайти?
Якось поступово стаєш так жити, наче все неважливе. Чи то відсутність стратегічних планів, чи раз за разом провали в їх здійсненні призвичаюють до того, що і так якось живеться. Вершиною земного щастя людини знов починаєш вважати добрий настрій і проголошуєш відволікання від проблем насушних шляхом її досягнення. Але недоморена підозра - що все, можливо, і не так - з часом розростається, і вже починає по-справжньому надокучати питання - то як же воно насправді? Чи, може, щось важливе серед суєти таки існує? Такі імпульси потроху розвіюють знецікавлення і запускають чергове кількарічне (чи як у кого) коло - від необтяжливої байдужості до запального відстоювання "правильних" чи попросту близьких ідей, і назад. Тож коли чийсь світогляд або діяльність ідуть у розріз із вашими - не переймайтеся і не ганіть дарма ні його, ні себе. Можливо просто ваші цикли не збігаються.
Внаслідок часвідчасного багаторічного, проте зовсім не поспішного роздумування над сенсом життя я дійшов висновку, який мене зараз більш-менш влаштовує. Сенс життя, якщо викреслити з висліду все зайве, полягає навіть не в тому, щоб той сенс віднайти - бо що тоді робити людям після знаходження? Сенс - шукати. А цьому процесу корисний весь спектр життєдіяльності, бо хто би що не робив - усе лягає в безцінну скарбничку всесвітнього досвіду. Не ти знайдеш - то наступні покоління. Так і перекладаєш все недокінчене і навіть недопочате на своїх дітей, разом із надією, що вони, якщо не закінчать, то принаймні продовжать. Себто чи не найліпше, що можна зробити для еволюції - стати добрим сім'янином. І повністю вписується таке бачення в сукупність біологічних законів щодо продовження роду - бо хто б тоді знайшов той споконвічний сенс, якщо популяція вимре?
Даруйте, але висновок також може загнати у згадану апатію, навіть без повернення - сенс життя, отже, в тому, щоб шукати і не знаходити.
Щоб порятувати від апатичного синдрому найкорисніших для наших екзистенціальних пошуків людей - тих, які дочитують початі статті до кінця, а отже мають вищі шанси і на довершення інших, іноді й важливіших, справ - я відволічу їх на роздуми над трохи первиннішим: коли це, як і чому сталось таке, що ми, люди, свій життєвий сенс загубили?
