Ясноока Люба прийшла на практику до нашої редакції. Плацдарм для цього готувала заздалегідь, ще восени. Тоді принесла півтори сторінки комп'ютерного тексту на тему "грип та вакцинація". То була невміла компіляція з різних сайтів. Така собі мішанина та плутанина. Мусила пояснювати молодій колезі що до чого. Люба слухала широко відкривши свої великі очі і щось навіть занотовувала.

-- Класно! Ви за п"ятнадцять хвилин мені про журналістику розповіли те, що не змогла уторопити за півтора роки у вузі, -- отак вона віддячила, та попросилася на практику після зимової сесії.

І ось у лютому Любочка знову з"явилася, аби навчитися "письмової" журналістики.  Хоча за спеціалізацією вчиться на телевізійника. Питаю: які теми тобі близькі? У відповідь – культурні. Чомусь всі студентки журфаків незмінно обирають саме цей напрямок? Проте розповідати хочуть не про театр чи класичну оперу, а виключно про шоу-біз. Глибоко копати тему, як правило,  ніхто не намагається. І тут Любочка мене вразила. Пам"ятаєте, каже, тоді ви запропонували написати про дитячі музичні школи. Так я вступила сама до такої школи... Нічого собі заглиблення!

-- А якщо тебе пошлють зробити матеріал із військової частини, ти в армію теж вступиш? – питаю.

У відповідь – лише ясні очі. Гаразд. Але для того, щоб офіційно оформити практику, треба направлення від вузу. Люба зникає на кілька днів. Згодом телефонує: я вже у редакції з направленням. До речі, вона завжди так робить – ставить перед фактом і атакує. На бланку вузу дирекція  інституту просить прийняти її на практику. Звертаються до мене. Це розумію з власного прізвища, хоча й надрукованого із помилкою. Перед ним вказана посада --   "Головному кореспонденту"... Але немає такої посади, -- намагаюся пояснити студентці. Є головний редактор, є кореспондент, який може бути спеціальним чи старшим.

-- А ви для мене – головний кореспондент! – знову ставить мене перед її фактом Люба.

Вочевидь не лише для неї. Адже цей папірець підписав директор того вузу, який готує професійні кадри для масмедіа. І це вже не смішно. До речі, матеріал про музичну школу я так і не побачила. А ось характеристику практикантці переписувала кілька разів, аби у ній не було повторів та документ відповідав стилістиці ділових паперів. Нас свого часу так вчили.