Може пора зав'язувати?
-- Що ти читаєш? Це про любов? – важко промовляючи кожне слово, питає дівчину, що їде поруч мене у маршрутці, пасажир. На вигляд йому десь під 30. Він заліз у автобус, показав водію посвідчення інваліда, і чіпляючись за підлогу стертими носками чобіт, пошкандибав до задніх сидінь.
Моя сусідка чемно відповіла на всі його запитання. А вони лунали голосно і різко. За тим інтерв'ю спостерігала вся маршрутка, ховаючись у комір пальт і відвертаючись до вікна.. На метро КПІ дівчина вибачилася, побажала "удачі" й вийшла. Слідом за нею встала солідна тітка, що займала місце поруч з балакучим чоловіком, і пересіла наперед салону. Проте він вже нікого не діставав. Сидів і тихо посміхався сам собі. Вийшов на наступній після дівчини зупинці, біля медінституту. А маршрутка наче зітхнула і поїхала далі.
Моя знайома теж має посвідчення інваліда. Проте рідко ним користується, аби не виділятися поміж пасажирів. І не тільки. Бо для неї таке спонтанне спілкування не завжди закінчувалося приємно. Якось вона прийшла у гості і опинилася в одній компанії, де були лікарі. За святковим столом їли, пили, вели інтелектуальні бесіди. Та знайома довго не наважилася приєднатися до застілля: через хворобу має тремер рук і намагається не акцентувати на цьому. Навпроти сиділа вже літня жінка – лікар-психіатр зі стажем. Розповідала як наркотики та алкоголь провокують девіантну поведінку людини. Моя знайома таки наважилася взяти келих із вином. Спіймала на собі професійний погляд гості. Довго була під прицілом. Згодом отримала діагноз:
-- Давно на стакані сидиш? Може пора зав'язувати? -- констатувала жінка-лікар отак прямо за столом, при всіх.
-- Я домовилася із своїм наркологом. Він порадив не зупинятися. Вип'ємо?, -- вже стоячи у дверях вітальні відповіла моя знайома. Каже: йшла з тих гостей у повній тиші.
