Nation
Націоналістично мислячий українець. Усе розглядаю з позиції Нації.
21.12.2011
2048

Об'єктивність поняття НАЦІЯ

Нікколло Макіавеллі

Мартін Лютер

Нікколо Макіавеллі (1469–1527) і Мартін Лютер (1483–1546). Один – сповна цинічний прагматик, інший – релігійний реформатор. Для одного державна єдність Італії і "звільнення батьківщини від варварів" була очевидною самоціллю, для іншого тим же була релігійна незалежність німців від Риму і Біблія німецькою мовою. Італія і Німеччина утворили національні держави через триста з гаком років після смерті обох діячів, але явно не без їх зусиль.

За словами британського соціолога і історика Чарльза Тіллі, нація – "одне з найбільш заплутаних і найбільш ангажованих понять політичного словника". І тут з ним не посперечаєшся. Як ми бачимо, в сприйнятті нації, що існує як слово пару тисяч років, а по нинішніх трактуваннях – вже 200 років, наявні протилежні позиції, які, як це ні дивно, стосуються і самої можливості її існування, її реальності. Нам-то здається, що нації, хороші вони або погані, але давненько живуть і діють... Проте існує соціальна наука, яка намагається все, що нам здається очевидним, ставити під сумнів. За що ми її, може, і не любимо, але деколи цінуємо. Так от, логіка науки полягає і в тому, щоб не довіряти тим речам, які існують в свідомості людей і здаються їм очевидними, не перевіривши їх науковими об'єктивними методами досліджень. Виходячи з цього скепсису, той факт, що десятки мільйонів людей вважають, що французька (німецька, італійська, польська і так далі) нація існує, є поки що лише соціальним фактом (уявленням, що розділяється великою кількістю людей), але ще не об'єктивною реальністю. Поняття "нація" два століття впливає на повсякденне життя мільйонів, але багато учених підозрюють, що при цьому нація – штука вигадана (або надумана), і є однєю з тих неіснуючих речей (давайте продовжимо список: рай на землі, комунізм, національні інтереси далеко від батьківщини і т.д.), за які вже померли багато мільйонів.

З точки зору об'єктивності, ми повинні були б мати наукові (що перевіряються) параметри приналежності до певної нації, звичайно, якщо вона – явище той самоїї об'єктивної реальності*. В принципі, нам давно відомі основні антропологічні параметри жителів України і в цілому, і по регіонах (ці дані систематизував ще видатний український антрополог Федір Вовк 100 років тому). Але це – просто "зовнішні межі" людей, що проживають відвіку на певній території, при цьому багато хто з них може називати себе українцями або – ні. Максимальне число "об'єктивних показників" начебто вичерпується у вчених наступним списком:

• Спільність території

• Загальний правовий простір

• Спільний ринок

• Спільність походження

• Спільність антропологічної будови

• Спільність мови • Спільність релігії

• Спільність культури і традицій

• Загальна історична пам'ять, переживання, міфологія

Ми бачимо, що ці ознаки можна згрупувати за такими проблематікам: державно-правова, етногенетична і культурно-ментальна. Для нації бажано проживати на досить компактній території, щоб мати національну державу або претендувати на її утворення в певних логічних кордонах; спільний національний ринок може утворитися і до створення держави (наприклад, Німецький митний союз, створений до утворення Німецької держави), а може виникнути вже у своїй державі; загальний правовий простір звичайно формується теж в межах кордонів однієї держави (бо тільки держава формує цей простір).

Істотні нюанси руйнують ясність цих ознак: є нації, що не мають своєї державності, розділені між іншими державами або розсіяні по багатьом чужим державам; є нації, що користувалися державністю до того, як стали націями; є такі, які стали націями до того, як отримали державність. На перший погляд, незрозуміло, що на що впливає. Навіть якщо відкинути питання про державність і залишити просто "територіальність", то нас спантеличать євреї, що ухитрилися створити Державу Ізраїль в Палестині після двох тисячоліть розсіяння по багатьом країнам, та й ті ж самі українці, спочатку розділені в своєму розселенні між Росією і Австрією, потім між СРСР, Польщею, Румунією і Чехословакією, а також діаспора, до якої якраз без проблем можна було віднести поняття "Політична нація", на відміну від частини її родичів на українській території.

Швейцарська політична нація говорить на чотирьох рівноправних мовах, бельгійці (теж приклад політичної нації) – на двох, на англійському або іспанському говорять багато націй різних держав, здебільшого постколоніальних. Правда, Бельгія як цілісна держава від своєї валлонсько-фламандської двомовності (насправді є ще і німецькомовні регіони) має значні проблеми. А ось як легко нарізувати політичні нації з широких етномовних просторів, демонструє приклад Панами, яку було створено як незалежну державу (відрізану від Колумбії) спеціально під побудову американцями Панамського каналу.

Французька нація виросла в надрах французької монархії і зобов'язана їй тими кордонами, в яких вона сформувалася. Інакше ми б мали зараз справу, наприклад, з окремими (північно) французькою і провансальською націями або ж з ще складнішим набором бретонців, пікардійців, гаськонців, бургундців і так далі. Соціально французька нація складалася спочатку з буржуазії, а потім поширилась на всі прошарки суспільства унаслідок загальної освіти стандартною французькою мовою і вивчення історії Франції. Культурна масова (національна) уніфікація Франції, як показав дослідник Юджін Вебер, – це вже плоди освітньої політики III Республіки (1871–1940) і, мабуть, наслідки спільного перебування на війні в окопах чоловічого населення країни в 1914–1918 роках.

Германці-англосакси виявилися на одному острові з кельтами (валійці, шотландці, корнуольці), в середньовіччя воювали з ними, остаточно підкорили найбільш упертих шотландців в 1707 р. і створили "Об'єднане королівство Великобританії". Спроба інтеграції виявилася успішною, і можна говорити про загальнобританську націю, "створену" і "працюючу" в XVIII–XX вв. (шляхи її формування прекрасно показала англійський (британський) автор Лінда Коллі).

Проте зараз, на порозі ХХІ ст, не дивлячись на загальну англомовність, міцніють регіональні і етнічні сепаратізми Британських островів. Шотландці, що говорять англійською, і жителі Уельсу, що лише частково зберегли свою валлійську мову, все одно вважають себе окремими націями. І вони виростили свій "сепаратизм" в найбільш демократичному і ліберальному суспільстві нового і новітнього часу – Великобританії.

Тому валити всі проблеми націоналізму як "національно-визвольного руху" на жорсткий натиск різних деспотичних і тоталітарних режимів, мабуть, не варто. Якщо люди мають схильність зберігати, і розвивати ті якості, які роблять їх унікальними, особливими, цікавими, окремими, несхожими; якщо вони люблять свої особливі традиції та звичаї, то зроблять це: або завдяки певній політичній ситуації, або всупереч ній.

Проблемна ситуація завжди виникає довкола ініціаторів, які "задають рівень" етнічної проблеми, масштаб претензій етнічної групи. Після всього сказаного ситуація активізації будь-якого націоналізму може здаватися штучною, але ця "штучність" хаотично, але стабільно виникає в різних точках планети, спирається на різні історичні обставини і має різні програми на майбутнє. Адже, національні гасла все ж є об'єктивним і стабільно працюючим чинником суспільного життя.

Поляки явно були в ХІХ ст. нацією, не дивлячись на розділ Речі Посполитої між Росією, Австрією та Прусією. Відносно наявності у них в ХІХ ст. єдиного національного ринку є великі сумніви. Але вони сформували свою політичну свідомість задовго до 1795 р. (третій розподіл), коли ще мали власну державність. Але це було тоді, коли слово "нація" ще не набуло свого сьогоднішнього значення. І схоже, що сенс, який вкладається в слово "нація" у поляків, сильно змінився за століття без своєї держави. Спочатку він був класовий (шляхта Речі Посполитої як "політична нація"), потім став етнічний (з приєднанням всіх нижчих класів, що говорять польською). Проте територіальні претензії поляків залишилися державними саме в історичних кордонах 1772 р. (тобто, до розподілів), включаючи Литву і Білорусь (складову Великого князівства Литовського), які давно приросли до Польщі, а також Правобережну Україну, де до 1917 р. статусна еліта (шляхта) була польською. Паралельно в ХІХ ст. на тій самій історичній арені "відродилися" литовці з освіженою претензією на самостійність, і колишні русини – українці, які спробували будувати націю частково на так званій "історичній польській території". Так коли ж і в яких межах виникла польська нація, і яку роль в цьому зіграла державність? Що було на початку, а що потім? Як поєднувати етнічні кордони і державні?

У чехів нація сформувалася в ХІХ ст, а їх державність (Чеське/богемське королівство) свій етнічний чеський характер втратила ще в Середньовіччі, а потім перейшла під владу австрійських Габсбургов. Cвоєї вже сучасній державності без особливого з'ясування стосунків з австрійцями вони добилися в 1918–1919 рр.; і у них відразу все "запрацювало", оскільки вони були до самостійного національного життя вже психологічно та економічно готові. Цьому передувало їх "національне відродження" ХІХ ст.

Ірландці не мали єдиної державності і в середні віки, вони були завойовані Англією в ХІІ–ХVІ ст. У другій половині ХІХ ст. вони відчули себе нацією і в 1921 р. через озброєну боротьбу вибороли незалежність, хоча вже прожили разом з англійцями істотно довше, ніж українці з росіянами. Цікаво, а заради чого? Адже навіть свою гельську мову ірландці вже давно забули і перейшли на англійську. "Самовизначитися" захотілось? Напевно, бачили вони в цьому якийсь сенс.

Нація – це все ж таки соціальна група, і її могла б визначити соціологія. Але якщо узяти її метрів, то російський емігрант Пітірім Сорокин (1889–1968), початківець системних досліджень американської соціології, трактував націю не органічно суспільною, а лише збірною (штучною) групою людей, яку неможливо вичленувати ні за окремими ознаками, ні на основі скомбінованих властивостей. Тобто він постулював неможливість збагнення нації в поняттях соціології. Два інших класика, француз Еміль Дюркгейм (1858–1917) та німець Макс Вебер (1864–1920), так само як і Сорокин, явно співчували націоналістичному мисленню, і нація для них вже існувала як даність. Вони просто виходили з її існування де-факто. Дюркгейм ототожнював націю із загальною політичною волею, яка наполегливо виражається, має право бути врахованою і навіть визнаною, що вона є єдиним тривалим (надійним) фундаментом держави. Вебер же вважав, що нація – це свого роду чуттєва спільнота, рівнозначним втіленням якої була б її власна держава, яка створюється нацією, що виробляє його з себе. (Витіювато, але суть зрозуміти можна: "чуттєва спільнота".)

Тобто сприйняття обох не виходило з того, що нація – "штучна", вони лише стверджували, що вона є продуктом або загальної волі, або загальних відчуттів. Тобто вона виявлялася за межами раціональності і тому не була науковою проблемою, а швидше ситуацією звичайного реального життя, сферою політики, а не науки. У питанні "національних сумнівів" на певних територіях Дюркгейм пропонував вчиняти простіше і проводити плебісцити, щоб з'ясувати думку самих людей, до кого ж вони себе відносять, а не виводити це якимсь теоретичним науковим шляхом.

Волюнтаристське (вольове) або чуттєве (емоційне) сприйняття завжди підтримувалися політиками і політичними ідеологами: якщо в суспільстві "живе" важливе, емоційно насичене слово "нація", це означає, що нація існує, і це поняття потрібно просто відповідно трактувати і розвивати як ідею "до практичного вживання". Адже політика як такого не має турбувати, чи існує щось об'єктивно. Важливо те, чи вірить в це його аудиторія, а при демократії – ще і електорат. Якщо ті, хто голосують, вірять в націю, то які можуть бути сумніви в її існуванні? Політик взагалі за родом своєї діяльності не повинен про це думати. Він живе і резонує із суспільством, волає до нього і пропонує йому себе як "виразника його інтересів", а наскільки вдало він резонує – можна виміряти рейтингом популярності політика і вже далі розкладати на соціологічні складові. Головне, що в нього не має бути надто багато помітних сумнівів, якщо таких немає в його виборців.

Найяскравіше і повно виразив "чуттєве" сприйняття нації видатний французький історик, публіцист і мислитель Ернест Ренан (1823–1892): Це загальне відчуття, цей постійний плебісцит, який продовжується день за днем і створює націю, цей великий союз, який спирається на свідомість жертв, які вже були разом принесені, і готовність принести їх в майбутньому".

Оскільки нація живе в свідомості людей, то не є за своєю природою твердокамінним, запрограмованим і незмінним утворенням. Відчуття, як відомо, є скороминущими. Тому, згідно Ренану, нація може жити, а може і вмирати, але для цього не обов'язково фізично знищувати її членів: вони можуть просто "розхотіти" вважати себе окремою нацією, втратити відчуття спільності або волю до його підтримки. (Щоправда, не пригадується за ХХ ст, щоб нації, що склалися, вмирали, окрім як фізично, – швидше народжуються все нові і нові.)

Якщо говорити про "загальне відчуття", то згадані вище Еміль Дюркгейм і Макс Вебер в своїх визначеннях були вельми близькі до Ренана, так само як і дослідник проблем націоналізму Х'ю Сетон-Уотсон, який вважає, що нація існує тоді, коли "значна кількість людей з певної спільноти вважає себе нацією або поводиться так, як ніби ця нація існує". Загальна суть всіх цих роздумів "великих умів" зводиться до усвідомлення тієї проблеми, що нація живе в сфері суб'єктивних уявлень людей, в їх свідомості, але при цьому спирається на певні об'єктивні чинники в різному поєднанні і з різною пріоритетністю (мова, територія, релігія, історична пам'ять, політичний досвід і т. д.)

Саме той спосіб, в який представники нації "розпоряджаються" цими об'єктивними чинниками, яке значення їм надають, і є вирішальним у визначенні того, який же характер націоналізму в цієї нації. А також – чи один він або їх декілька.

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Дмитро Ярош Командувач Української добровольчої армії
Віктор Лещинський Президент Національного експертно-будівельного альянсу України
Олег Романчук Публіцист
Володимир Ярославський Шеф і керуючий партнер ресторану "Lucky"
Ольга Айвазовська Голова громадянської мережі "Опора"