Марафон
Життя нагадує марафонський забіг із невизначеною дистанцією та невідомою кінцевою точкою. Принаймні все навкруги вказує на те, що ні в якому разі не можна гальмувати, і навіть коротка зупинка, бодай на якусь миттєвість, може вибити з дистанції та залишити тебе назавжди позаду. Ми всюди маємо встигати: на уроки, на автобуси чи в метро, на роботу, на телешоу або черговий випуск новин, до магазину, на вибори (якщо не розчарувались в існуванні демократії). І навіть кілька тижнів відпустки рідко коли проходять без поспіху та перманентної метушні навколо планів, людей, подій. З кожним днем швидкість часу прискорюється в геометричній прогресії, автоматично змушуючи і нас паралельно прискорюватись, щоб догнати моду, економічні тренди та глобальні зміни. І ми, скоріше підсвідомо ніж свідомо, стаємо заручниками цього марафону, підхоплюючи заклики та гасла, закони та поняття, створені тими, хто "в авангарді". Та рвемо вперед, намагаючись не відставати.
Комп'ютеризація, уніфікація, урбанізація, капіталізація, глобалізація, скорочення витрат, збільшення надходжень, знищення полів, засирання річок та океанів, обгороджені та привласнені береги, знищення села як вільного та комфортного для природних біоритмів людини простору, вирубування легенів Землі, випробування ядерної, хвилевої, сейсмічної, інформаційної зброї, штучне ідеологічне стикання лобами людей, регіонів, країн, рас, створення ворога як спосіб відволікти увагу від дійсності... Але нам ніколи на це зважати, і, боронь Боже, щось в цьому змінювати, бо ж тоді не встигнемо ВПЕРЕД та опинимось на периферії історії.
Вітерець тим часом доніс до рецепторів нюху неповторно приємний та з дитинства знайомий запах солодкого та чомусь рідного диму. Надвечір'я осені. Хати пашіють теплом. Надворі нуль. Земля чекає на сніг. Річка ще не замерзла та гуркоче стрімкою течією поміж камінням. Вона не поспішає, а просто тече. Набираєш в долоню, вода обпікає, проходячи між пальців. Час призупиняється та махає верхівками верб учасникам забігу.
Марафон закінчено.
ЖИТТЯ продовжується.)
