Завжди думав, що зміг би оселитися у глушині, десь на Лівобережжі, де мені легше впізнати батьківщину. Нехай то буде ландшафт, що не зі своєї вини став малолюдним, щоб гостріше відчути межу, край землі, й це надає значення твоєму перебуванню тут.
І ось спробував трохи отак пожити. Все йшло начебто як задумано. Стояла погода, схожа на зиму. І я втішався тим, що можна бачити тільки зсередини й зблизька. Наприклад, роботою в невеликому господарстві. Така робота зимою особливо затишна для душі, бо здається, що вся живність у цьому дворі залежить од тебе і вдячна тобі, бо вони всі (кури, кози, коти, собака) менші од тебе, а ти старший, і ти — хазяїн їм.
Одначе, в міру того, як я освоював цей простір, у душі потроху наростала якась тривога, хоч і неясна — а гостра. Це не був страх самоти чи розпач од щоденного повторювання одного й того самого. Ні, якраз повторюваність тут розкішна, вона щоразу по-новому оркестрована. Бо на безлюдді ніщо не заважає бачити, як світ пульсує, змінюється, ворушиться.
Звідки ж цей наростаючий сум і розпач? Спробував уточнити й виявилося, що це схоже на те, коли стоїш десь коло пірамід єгипетських або в іншому такому місці, де дуже відчутна непроглядність вічності. От і тут так само: насправді оці кози й кури старші за тебе на кілька тисяч років, а ти обманював себе, коли думав інакше. А тепер соромно, й не готовий прийняти цю істину.
А ще й погода якась така, наче тебе обікрали: тумани потроху з'їли сніг на лузі й трава тепер стелиться холодна й жовта, як патьоки воску на підсвічнику в церкві, куди Бог давно не навідувався.
Лягаєш спати й думаєш: "Господи, хто я і нащо я тут?"
А вночі випадає сніг, світ знову схожий на свято й можна жити далі.
5 
1
Коментарі
2