Юрик дражниться

 

Мій юний друг Юрик у свої 20 із гаком років зберіг дивовижну простодушність. Ось дзвінок:

— Шеф, я за вами скучив!

— Мені ніколи!

— А ви за мною?

Від таких діалогів у Києві сказитися можна. Але тепер літо, і Юрик у Радомишлі, містечку свого дитинства. Я був там лиш раз, недовго, Радомишль запам"ятався мені дерев"яним і тихим. І там тепер Юрик, і дзвінки від нього приємні.

Починається зранку:

— Шеф! Оце слухаю пісні Ірки Шинкарук, і так мені на душі, що аж думаю: я повний зас… нець чи ні? Що ви скажете?

— А ти що хотів почути?

— Правду! — урочисто каже Юрик.

— Ну, тоді — повний!

— Чому?

У цьому він весь: сам спитав, і сам дивується.

Поруч із ним хіхікає якась дівчина

Коли його втомлює музика (а він слухає ще Паваротті й Дворського), Юрик знов озивається. Тепер його покинула ейфорія й напала розсудливість. Він розказує, що почав писати роман і вже готовий вступ, який за стилем нагадує Паоло Коельо, і доведеться, мабуть, зробити з цього вірш, бо куди воно годиться, якщо про Юрика говоритимуть, що він — український Паоло Коельо?

Хтозна, чим це скінчилося. Наступний дзвінок такий:

— Я хочу, щоб ви розділили мою нудьгу!

У нього день якось завжди довший, ніж у мене. Перед вечором він озивається знов, і чути, що з ним поруч хіхікає якась дівчина.

— Шеф, а я вже не буду давати об"яв до газетної служби знайомств!

— Чого ж не будеш? — кажу я, наче не чую тієї дівчини.

— А так — не буду! — говорить Юрик особливим тоном.

Зі мною літ 50 отак не говорили, але я одразу впізнав цей тон. Таким тоном дають зрозуміти: мовляв, я вже в цяцьки не граюся, а ти собі як хочеш! Мене аж зло чогось узяло — він же дражниться, піжон! Ледь не сказав: "Ну, ось нехай ти завтра захочеш, щоб я розділив твою нудьгу!" Але не сказав.

×