Є робота, яка мені ніколи не набридає — рубати дрова. Боюся, чи це не єдине, що люблю і вмію, а більше не вмію та й не хотів би робити нічого.

Тільки треба, щоб стояла осінь, як тепер, і щоб це було перед вечором. Вечір хай буде й похмурий, а дрова — щоб були різні. Бо вони в сутінках світяться, кожне по-своєму. Розколоте поліно шовковиці має колір дині, акація — гречаного меду. Серцевина клена буває багряна, як призахідне небо, що передвіщає вітер.

І пахнуть вони по-різному. Вишня — вишнею, слива — кісточкою свого плоду, гіркувато. Яблуня — іноді теплим узваром. Стара вільха — скипидаром. Берест, ясен — млином, борошном, свіжим тістом. В акації запах звіра — гострий, терпкий. А у верби запах дитячий, дуже тілесний, весняний.

Якось в Егейському морі, з палуби корабля, бачив на островах апельсинові гаї. А тепер цікаво: коли ті дерева всихають, апельсинові дрова пахнуть собою чи ні?

А тут вечір глибшає настільки, що дрова вже не світяться.

Собака вовтузиться з порожньою мискою

Треба пройти вздовж огорожі, туди, звідки вдень видно інший берег Хоролу. Тепер же в темряві, де має бути той високий берег, світиться одне вікно. В ті вечори, коли немає місяця, те вікно ніби заміняє мені його. Вікно так само висить у просторі, ні за що не тримається, майже так само далеко, як і місяць.

Я повертаюся до дров. Тут ще може трапитися щось несподіване. Якось поблизу в темряві почулися звуки ксилофона — кілька химерних, але чистих нот. Ага, то собака вовтузиться з порожньою мискою. Цей здогад не розчарував, бо ксилофон нікуди не подівся. Зате в темряві тепер ніби народився ще й собака, бо я про нього зовсім забув думати. Тепер можна йти спати й сподіватися, що все це повториться знову.

×