Тітка Валя

Я повернувся на те місце років за 20. Майбутній дружині дали город, а я ви­звався вибрати картоплю. У серпні перебування на городі перетворюється на пекло.

І тоді я згадав про річку. До неї — 3 хвилини ходу. Годину копав картоплю, а потім збігав до річки й стрибав у воду. В дитинстві інстинктивно обходив те місце, де колись мало не втопився. А тут не мав вибору. Хтось працьовитий зварив і встановив залізний місток, що заходив у воду метрів на 5. Можна було розігнатися й опинитися просто посеред Тікича.

У третьому класі я випросився в матері йти на річку із на рік меншим Сашком та його батьком. Прийшов — а там Вітька, мій однокласник. Він був вищий за мене на цілу голову.

— Юрко, а хочеш на той берег? Я тебе перенесу.

На тому березі товариш покректав і заявив:

— Назад повертайся, як хочеш. Ти занадто важкий.

Я пішов убрід, але течія знесла прямісінько в яму. Досі пам'ятаю, що миттєво втратив відчуття реальності. Ніби оця зелена вода, круговерть наді мною — не наяву, а уві сні.

Коли вдавалося випірнути, бачив Сашка і його батька, які купалися й не звертали на мене уваги. Досі стає моторошно, коли згадую раптове почуття заздрощів до них, до живих. Іншим разом бачив розгублені хлопчачі обличчя на березі.

Мене врятував інший Сашко — Крижний. Він ухопив за руку й витягнув на берег. Додому я повертався через кладку, давши гак кілометра на півтора.

І ось через 20 років знову там купався. Увечері хотів розказати матері про свої спогади, але вона обірвала:

— Збирайся, сусідка кличе на іме­нини.

Відмовити тітці Валі я не міг. У травні вони з чоловіком приїхали з Донбасу жити в хаті його батьків. А в червні чоловік помер від інсульту. Її горю не було меж. Вона опинилася одна в чужому місті.

Я забув про свої спогади вже після кількох чарок. А тітка Валя все сиділа сумна. Вона померла за кілька років. Кажуть, зовсім не заздрила живим.

×