У нас із жінкою однакові телефони. Вкладаючись спати, Надя часто кладе на тумбочку біля себе мій.
Тієї ночі я прокинувся від скавчання. Пес бігав квартирою і показував, що йому дуже треба надвір. Глянув на годинник — перша година, 36 хвилин. Ще раз подивився на Мажора — він уже під дверима.
Вдягаюся. На футболку накидаю легку осінню куртку. Прочиняю вікно спальні на провітрювання.
— Я ж за 10 хвилин повернуся, — думаю. В прихожій помічаю жінчин телефон. Кладу його до кишені.
Надворі бере мороз. Обходимо з собакою довкола будинку. Біля дверей під'їзду запускаю руку до правої кишені. Там завжди лежить магнітний ключ. Але його на місці немає.
Гарячково шукаю по інших кишенях. Марно. Нарешті згадую, що ключ лишив у зимовій куртці. Набираю в домофон номер нашої квартири. Виклики йдуть, але донька з дружиною їх не чують. Викликати сусідів о другій ночі не наважуюся.
— От тепер, Мажор, ми гулятимемо тут до ранку, — зганяю злість на собаці.
Однак намацую в кишені телефон дружини і набираю свій номер.
— Зв'яжіться з абонентом за його рахунок, — повідомляє мені загробним голосом. На тому кінці дроту скидають дзвінок, але не передзвонюють. Повторюю — знову те саме. Третьої спроби не дано — вичерпано ліміт.
— Боже, тепер стирчатиму надворі, допоки хтось вийде! — сам себе лякаю.
Раптом дзвонить телефон.
— Я не зрозуміла, де ти лазиш? — запитує дружина.
— Надю, — благаю. — Відчини двері під'їзду, бо довго пояснювати.
Удома жінка виправдовується.
— Коли задзвонило вперше, я спросоння глянула на телефон. А там написано — "Надійка". Не можу ж я сама собі телефонувати. На другий дзвінок відповіла. Почула: "Абонент хоче зв'язатися за ваш рахунок". Вирішила, що це нахабство. Перевернулася на інший бік і побачила, що тебе немає.
Я не слухаю її розмов. Біжу до вікна і швидко зачиняю його. На сьогодні я вже достатньо провітрився.
1 
1
Коментарі