Щоб прогодувати родини, 20 тис. африканців розшукують золото в Мозамбіку. Майже третина з них приїхала із сусіднього Зімбабве, де рівень безробіття сягнув 80%, а інфляція — 70 000%.
Обидві країни — колишні португальські колонії. Колись у Мозамбіку європейці видобували багато золота, однак у 1970-х роках залишили цю територію майже в цілковитому хаосі. Після громадянських війн, які скінчилися в середині 1990-х, у африканській державі знову запанувала "золота лихоманка".
Алек Пот, 34 роки, приїхав до Мозамбіку із Зімбабве. Із собою мав лопатку, ковдру й кошик. Роками він працював на будівництвах у рідному місті Мурева. Нині зімбабвійці нічого не будують, роботу в країні знайти неможливо. По золото чоловік вирушив, бо немає чим годувати родину. Удома в нього лишалася мати, дружина, діти і брати.
Кілька днів Пот хворіє на малярію.
— Я не маю грошей навіть, щоб повернутися додому, — каже Алек. — І як я можу вертатися з порожніми руками? Вони там всі голодні й чекають, що я привезу принаймні хліба.
Робочий день шукача золота починається до сходу сонця, приблизно о четвертій ранку. Працюють переважно голими руками, проводячи цілий день у багнюці. Копати заважають малярійні комарі, які зранку кружляють над таборами. Відігнати їх вдається лише багаттям із бруду та пластикових пляшок. Уночі температура опускається нижче нуля.
Ті, хто приїжджає до Мозамбіку по золото, часто не мають грошей навіть на шматок хліба. Харчуються фруктами, корінням та комахами.
За грам золотого пилу шукачі отримують від місцевих дилерів $20. Тоді вони можуть дозволити собі хліб і джин. Прибуток ділять на всіх осіб — на копальні рідко вирушають поодинці. Дилери продають золото іноземцям у містах по $27 за 1 г. Зрештою, воно потрапляє на ринки Лондона, Мілана або Нью-Йорка. Там його продають очищеним у кільканадцять разів дорожче.
Видобуток золота та продаж його іноземцям вважають у Мозамбіку незаконним. Однак місцева поліція не затримує шукачів. Правоохоронці кажуть, що їм шкода цих людей і дорогоцінний метал — їхня остання надія.
Коментарі