У Черкасах в суботу о 10.00 біля пам'ятника жертвам Голодомору стоять двоє чоловіків. За годину тут розпочнеться молебень. Організатори налаштовують техніку.
70-річний Вадим розповідає товаришу про Мойсея.
— Ви знаєте, скільки тої пустелі — 30 на 40 кілометрів. Це так, як від Черкас до Сміли. А Мойсей водив їх 40 років. За цей час можна в Америку дійти. По колу водив. Це щоб дух рабський витравити з душі.
— Ото й водив, доки останній раб не помер, — відповідає 80-річний Пилип. — Отак і в нас: доки будуть живі ті, кому не видавали паспортів, то нічого не зміниться в нашій державі.
— У наших жилах іще тече страх 1933-го, 1947-го. Я добре пам'ятаю 1947-й. Мені було 7 років, коли чухрав із берестків листя й мати варила баланду. Жінка моя дивується: "Що ти так багато хліба їси?". А це генетичне. Не тому що немає чого їсти, а просто хліба хочеться. Гляну на стіл — нема хліба, збираюся і йду в магазин.
У райцентрі Тальне на Черкащині після 16.00 іду вулицями вечірнього міста. З-поміж кількох десятків будинків свічки горять у 74-річної Марії Щур та колишньої вчительки 92-річної Зінаїди Лозовської.
— На мій вік припали всі три українські Голодомори, — розповідає Зінаїда Владиславівна. — Запрошує до столу, пригощає варениками. — Народилася 1919 року на Поділлі. Першого Голоду 1921-го в нас не було. Зате 1932–1933 роки пам'ятаю добре. Мені було 13. Померли мої подружки-сусідки. Загалом півкласу загинуло. Я рвала лободу, а мама з неї суп варила. Ми мали корову і так урятувалися.
До війни родину Лозовських як етнічних поляків змусили переселитися від польського кордону. Вони осіли в Тальному.
— І голод 1947 року добре пригадую. Ми з чоловіком учителювали. Бувало, зранку встану, а ноги в черевики впхнути не можу — так розпухли. Ледве дотягли до нового врожаю.
3 
1
Коментарі